Заповіт мисливця
Шрифт:
— Ми веземо в Сибір весну, — сміялася Майюл, коли разом з чоловіком, Ольгою Петрівною та Андрієм сідала на поїзд на Миколаївському вокзалі.
— Так, весну й радість! — додала Ольга Петрівна.
— Оце так сюрприз буде для вашого чоловіка!
— Це правда. Ні з жандармського управління, ні з каторги не можуть сповістити його про велику ласку вельможних панів, бо не знають, де ховається втікач. Ми привеземо цю звістку самі.
Проте вони не врахували, що Бобров підтримував постійний зв'язок з лікарем каторги. Від нього фельдшер довідався про успіх, яким
— Подивіться-но на пташку, — глузливо привітав йогоначальник управління, — зачула про велику милость, подаровану їй, і негайно ж прилетіла. Де ж це ми вештались, де зимували?
— В могилі поміж померлими, до яких ви зволили мене записати, — посміхаючись, відповів Феклістов.
— Мовчати! Тут не жартують! Я хочу знати, де ви переховувалися!
— В тайзі, пане офіцер.
— Ви ще скажете мені, що спали у ведмежому барлозі й ведмідь люб'язно зігрівав вас?
— Майже так воно й було. Я жив у покинутій хижі, а їв що доведеться. І хижаки на мене нападали, ось дивіться…
Не встиг жандармський офіцер відповісти, як Феклістов роздягся й показав свої страшні, ледве загоєні рани.
— Гм, цікаво, що саме такий баламут і розбійник живучий, наче кіт. Але хто ж вас лікував? Не будете ж ви запевняти мене, що ці рани зализав вам якийсь доброзичливий ведмідь?
— Не буду. Мене прихистили незнайомі тунгуси, довезли з собою по Лені аж до самого побережжя Північного Льодовитого океану, а там уже мене долікував лікар імператорського флоту.
— Глядіть-но, далеченько літала пташечка, навіть з підстриженими крилами. І чого тільки чорт не змете тих клятих тунгусів кудись у море! Скрізь ці бродячі інородці лізуть нам під ноги!
— Вони підданці нашого царя й мають повне право…
— Мовчати! Мене не цікавлять ваші промови, А про право вам взагалі краще не згадувати. За правом ваше місце на каторзі.
Феклістов мовчки одягався. Брутальний жандармський начальник тим часом розглядав його документи, якийсь час гортав їх і, нарешті, запитав:
— Яке місце ви оберете собі для вигнання? І цю милость, на жаль, вам дано. Ви самі можете визначити, де захочете оселитися.
— Якщо дозволите, я оберу саме цей округ. Сподіваюся, що в вашій особі, вельмишановний пане, я завжди матиму прихильного заступника, — іронізував Феклістов.
Тупий і зарозумілий охоронець царського самодержавства не помітив цієї іронії, поворухнувся на стільці й поблажливо глянув на помилуваного. Потім відкашлявся й почав поважно цідити крізь зуби:
— Я не знаю, яких заступників ви маєте в Петербурзі, та це мене й не цікавить. А щодо мого заступництва, то воно залежатиме від вашої поведінки. Кожного місяця будете приходити особисто до мене. І попереджаю: ніякої агітації, ніяких політичних гуртків і подібних безчинств. Ми будемо тримати вас на мушці, навіть якщо ви знову заберетесь у якийсь ведмежий барліг. Ось підпишіть.
Огидна процедура скінчилась, і Феклістов,
Проте до оселі в Співучій долині він поїхав не одразу. Іван Хомич затримався на кілька днів у свого друга Боброва, з нетерпінням чекаючи на повернення Орлова. Він навіть і в гадці не мав, що разом з мисливцем та Майюл приїдуть також Ольга Петрівна з Андрієм.
То була зустріч, яка всіх зворушила. Бобров провів своїх давніх і нових друзів аж до самої Співучої долини.
Невпізнанно змінилася тиха оселя. Сміх, пісні та музика линули з відчинених вікон. Андрій привіз із собою гармонію, на якій він грав справді майстерно; голоси співаків у супроводі її звучних акордів дзвеніли на всю долину. Для сім'ї Феклістова прибудували дві кімнати, з окружного міста привезли нову обстановку для всього будинку.
Плани від'їзду на чужину, які Феклістов складав під час хвороби, канули в Лету. Іван Хомич не припинив революційної діяльності, але спочатку мусив бути дуже обережним і обмежуватися тим, що підтримував зв'язки між революціонерами та надавав посильну допомогу втікачам. Ольга Петрівна прожила в тайзі все літо, а восени поїхала з сином у Петербург.
Феклістов зовсім не був у захваті від завдання, яке поклали на нього петербурзькі власті, і не збирався робити для них геологічні дослідження Сибіру.
— Та щоб я працював на своїх тюремників, на панів фабрикантів, біржових спекулянтів і пихате дворянство?! Хай зачекають…
Разом з Орловим, Хатангіном та ще двома тунгусами Феклістов почав будувати приїск на місці ведмежого барлога. За чотирнадцять днів виснажливої праці вони відвели струмок у нове річище і поставили невеличку загату, щоб вода мала напір, необхідний для промивки родовища. Проте результат виявився далеко не таким, якого сподівалися. За три тижні старателі видобули близько двох кілограмів золота, та й усе.
— Отже, це тільки гніздо. Але виходить, що тут, крім води, котра руйнувала й розмивала гірську породу, діяли ще якісь сили. Я мушу докопатися до суті цього явища.
І всі свої зусилля Феклістов спрямував на розв'язання цієї проблеми. День у день бродив він по тайзі, досліджував і копав, робив бурові розвідки, закладав невеличкі розвідувальні шахти. Серед тунгуських друзів у нього було немало добрих помічників. Улітку знову приїхала сім'я, і Феклістов залучив до роботи сина. Хоч Андрій і намагався кожну хвилину використати для полювання, проте він беззастережно супроводив батька в усіх його експедиціях.
Минав час, і Феклістов усе більше й більше зживався з тайгою. Він любив її в усі пори року — влітку, взимку і особливо тоді, коли високо в небі летіли лебеді та дикі гуси, протяглими голосами віщуючи весну, і коли ліс стояв, сповнений тисячами різних запахів квітів, трав і дерев. Найсильніше дихали берези. Їх подих був чистий, мов кришталева вода лісового струмка. Феклістову здавалося, що сильний аромат, зірваний вітром з крон дерев, нагадує солоний подих моря.
Орлов, з яким Іван Хомич часто ділився своїми спостереженнями, кивав головою і посміхаючись казав: