Заповіт мисливця
Шрифт:
Іван Хомич не спав. У місячному світлі було щось веселе, привабливе, що збуджувало спогади про давні весни, пережиті в безмежних просторах предковічних лісів. То було весняне безсоння, передвістя ловів. Воно охопило й старого Феклістова, який не відставав від Орлова. Давно колись геолог сміявся з мисливця, що той не може дочекатись, поки стане дружкою на шлюбних гульбищах різних звірів і птахів, а тепер він сам відчував у цей час тугу.
Мабуть, ті ж почуття охопили і прирученого їжака Петю — він цілісіньку ніч стиха пихкав, кректав і безнастанно
— Гаразд, іди вже собі, непосидо, хоча ти міг би трохи зачекати. Твоя обраниця ще тільки-но вилізла з нори.
Проте в їжака щодо цього були свої міркування. Він подивився на Івана Хомича, запирхав й почимчикував через поріг. На сходах Петя зупинився, оглянувся на всі боки й закрутився.
— Може, ти ще передумаєш?
Але їжак принюхався, обережно спустився на землю, помалу подріботів стежкою і зник у передранковій пітьмі.
Петя вже кілька років з весни і аж до самої осені бродив по тайзі і в околицях садиби. Але, зачувши, що наближається зима, він завжди повертався додому.
Іноді Іван Хомич навмисне не впускав його, і тоді їжак діставався в хату зовсім особливим способом. Спочатку Петя пихкав, тупцювався по сходах і шкрябався в двері, а коли це не допомагало, він прямував у сарай і чекав, поки хто-небудь прийде по дрова. Дрова носили невеличкими в'язками, а тріски для розпалювання набирали в кошик. Петя, діждавшись слушного моменту, залізав у кошик і спокійнісінько собі чекав, поки його віднесуть додому. В кошику він сидів тихо й смирно, мов боявся, щоб його не викрили.
Іван Хомич якийсь час дивився вслід їжакові, потім повернувся в дім і швидко одягся. Серце старого мисливця прагнуло почути весняну пісню глухарів. Токовище було поблизу. Вже тиждень тому ходив Феклістов з Родіоном Родіоновичем і запам'ятовував місця, де вечорами великі чорні птахи сідають на нічліг, а ранками починають своє кльочення. В околицях Співучої долини мисливці помітили чимало дерев, під якими глухарі лишили багато посліду. Тут було їхнє токовище.
Ледве пройшов Феклістов кілька сот кроків, як уже зачув весняну пісню пернатого володаря лісових хащ і моховищ. Зовсім близько пролунав слабкий стукіт, який, прискорюючись, перейшов у першу трель. Наче у відповідь йому праворуч і ліворуч почулося токування другого, третього й четвертого глухарів. Серце Феклістова закалатало, але він очікував. Хотів вволю натішитись пробудженням природи, що виявлялося в тихій пісні, котра ховала в собі дику пристрасть.
Через деякий час мисливець рушив до першого глухаря. Чим ближче підходив він, тим голосніше лунало токування, і, нарешті, в сіруватому світлі раннього світанку Феклістов побачив на сухій верхівці кедра темний силует чорного птаха. Ще чотири-п'ять кроків — і мисливець бачив його вже зовсім чітко. Розпустивши віялом хвіст, витягнувши шию, випнувши груди, глухар в любовному екстазі, забувши про все, співав першу й останню пісню своєю весни… Гримнув постріл, глухар розпростер крила, полетів униз, ламаючи сухі гілки, і з шумом упав на сніг. Червоні краплини окропили білий сніговий покров і заблищали, наче великі рубіни.
Смертоносний дріб урвав пісню кохання, але поблизу, не далі як за сто кроків звідси, дзвенів інший, такий же пристрасний спів. І той глухар за мить упав у м'яку перину танучого снігу.
Феклістов сів і замислився. Ясною червоною загравою спалахнув весняний ранок, відусюди почулися звуки життя, що прокидається. Сувора тайга готувалася відзначити свято весняного пробудження. Незабаром знову залунають тисячі голосів невгасимого життя, яке дрімало під білим покровом і встояло проти крижаного подиху немилосердої зими.
Може, саме під враженням цього відродження життя відчув Феклістов гнітючий смуток. Сам, знову сам зустрічає він весну. Скільки їх уже було і скільки ще буде, поки не відмовиться служити втомлене серце, яке весна
Сповнила такою дивною тугою за життям? Але доки є сили, доки витримують м'язи, він мусить жити! Жити тут, у тайзі, серед зеленого моря, серед скель та гір, які ховають у собі скарби…
Феклістов труснув головою, наче відганяючи від себе дошкульну муху, підняв глухарів і, вже заспокоївшись, попростував додому. З комина вже курилося. Сусіди Орлови сиділи навколо столу й чекали на Родіона Родіоновича, який ще вдосвіта пішов на поблизьке токовище тетерюків.
Весняні лови скінчилися. Настало літо, а за ним прийшла осінь. Одного разу Феклістов з Хатангіном з'їжджали з гори в долину. Цього року було стільки павуків, що коні були геть обвішані осіннім павутинням.
— Це погана прикмета, — зауважив тунгус. — Чим більше павуків, тим більше турбот чекає нас узимку.
— Павуки непричетні до людських турбот. Люди завдають їх собі й без павуків… Перш ніж ударять морози, ми повинні закласти другу розвідувальну шахту на Вовчій горі.
— Це нелегко зробити. Але стільки соболів, як там, навряд чи знайдеш деінде. Це, мабуть, важливіше, навіть, ніж твоя друга шахта, Хомичу. Ти щось надто вже поспішаєш, наче боїшся, що не дочекаєшся весни.
Весни Феклістов дочекався, друга розвідувальна шахта на Вовчій горі теж була викопана, але сили старого геолога підупали, йому стало важко дихати, страшенно набрякали ноги. Та він і далі працював на Вовчій горі. Бобров з Орловим радили облишити все й поїхати на курорт лікуватися.
— На курорт, кажете? А чи допоміг він Ользі Петрівні? Цієї зими я не дмухну на вогник життя жодному соболю, жодному лосю. Хто знає, чи не догоряє вже й мій вогник.
А вогник догоряв.
У той час, як мисливці виїздили до глухої тайги на зимове полювання на білок, лисиць, куниць та соболів, Іван Хомич сидів у кріслі й читав свого улюбленого Пушкіна. Він тяжко переживав те, що вже не може бродити в глибоких снігах тихих хащ та глухих закутків пралісу, прислухатися до дзвінких голосів моторних мисливських собак лайок.