Заручені
Шрифт:
— Та ні, це я тільки так. Ви вже потерпіть... це я так тільки... Хотілось би бачити вас задоволеним.
— Одно слово...
— Одно слово, любий мій синку, я тут ні при чому; не я писав закон! І, перше ніж виконати обряд вінчання, ми справді змушені провести деякі розслідування і впевнитися, що перешкод не існує.
— Однак скажіть мені врешті, яка ще з'явилася перешкода?
— Потерпіть трошки, не такі це справи, щоб їх можна було вирішувати так просто. Я сподіваюсь, що й тут нічого не виявиться, але, незважаючи на це, ми все ж зобов'язані провести розшук. Текст ясно й чітко проголошує! «Anteqam matrimonium denunciet... [22]
22
Перш ніж оголосити шлюб... ( латин.)
— Таж я сказав вам: не потрібна мені ніяка латина!
— Але ж повинен я якось пояснити вам...
— То хіба ви ще не скінчили цих розслідувань?
— Кажу ж вам: я зробив іще не все, що належить...
— Чом же ви не зробили цього вчасно? Навіщо ж було казати мені, буцімто все готово?
— Ну ось, ви мені й дорікаєте за мою надмірну добрість! Я поробив усякі полегшення, щоб чимскоріше прислужитися вам... але, бачите, тут сталося щось таке... та годі, це вже моя справа.
— Що ж мені, по-вашому, робити?
— Потерпіти кілька днів. Любий мій синку, кілька днів — не вічність! Потерпіть уже!
— І скільки ще саме?
«Начебто все ладнається»,— мовив собі по думки дон Абондіо і з незвичною для нього манірністю вирік:
— Що ж, тижнів за два я постараюсь... зроблю, що можу.
— Два тижні! Оце вже й справді новина! Зроблено все за вашим бажанням, ви самі вказали день, цей день настав, і ось ви мені кажете, щоб я чекав іще аж два тижні! Два тижні!..— запально повторив він, підвищуючи голос, і, піднявши руку, потряс кулаком у повітрі; хто знає, якого коника він викинув би по цьому вигуку, якби дон Абондіо не урвав його, квапливо й воднораз обережно схопивши за другу руку.
— Стривайте, стривайте, ради всього святого, не сердьтеся! Я постараюсь, подивлюся, чи не можна буде за тиждень...
— А що я маю сказати Лючії?
— Скажіть їй, що це мій недогляд.
— А що стануть говорити люди?
— А ви кажіть усім, що це я помилився, усе від зайвого поспіху, від щирої моєї добрості; звертайте все на мене. Чого ж вам іще? Отже — за тиждень.
— А потім не з'являться інші перешкоди?
— Ну, коли я вам кажу...
— Гаразд, я згоден зачекати ще тиждень. Але затямте собі: після цього ніякі вмовляння на мене не подіють, А поки що — моє шануваннячко.
І по цій мові він пішов, уклонившись донові Абондіо не так низько, як звичайно, й глянувши на того не стільки шанобливо, як велемовно.
Вийшовши на дорогу і — вперше за весь час — прямуючи без усякого бажання до будинку своєї нареченої, Ренцо з обуренням простежував подумки щойно скінчену розмову і чимраз більше вважав її дивною. Холодний і ніяковий прийом з боку дона Абондіо, його мова, плутана й запальна водночас, його сірі очиці, що безперестану бігали врізнобіч під час розмови, ніби боячись зустрітися зі словами, які вилітали з уст, його вдаваний подив, наче він уперше чує про вінчання, вже домовлене з ним так твердо, а найбільше — його постійні натяки на якусь важливу обставину, без ясної вказівки, в чім річ,— усе це разом узяте наводило Ренцо на думку, що тут криється якась таємниця, несхожа на те, в чому намагався переконати його дон Абондіо. На мить юнак
— Доброго ранку, Перпетує. А я сподівався, що ми сьогодні з вами гарно погуляємо.
— Що вдієш... На все воля божа, бідний мій Ренцо.
— Скажіть мені дещо, коли ваша ласка. Цей непутящий синьйор курато намолов мені такого, чого я так гаразд і не розібрав; тож поясніть мені до пуття, чому він чи то не може, чи то не хоче повінчати нас сьогодні?
— Ой, невже ви вважаєте, що я знаю секрети свого хазяїна?
«Я так і знав, що тут якась таємниця»,— подумав Ренцо. І, щоб витягти її на світ божий, провадив далі:
— Ось що, Перпетує, будьмо друзями: розкажіть мені, що знаєте, допоможіть бідному хлопцеві.
— Кепська річ — народитися бідним, любий мій Ренцо.
— Атож,— підтакнув він, чимдалі дужче укріплюючись у своїх підозрах, і, намагаючись підступитися ближче до справи, докинув: — Правда ваша, та чи ж воно гоже священикам погано ставитись до бідних?
— Послухайте, Ренцо, я нічого не можу сказати, бо... нічого не знаю; але можу запевнити вас в одному: мій хазяїн не хоче кривдити ні вас, ані когось іншого,— він тут ні при чому!
— А хто ж тут при чому? — спитав Ренцо з найбайдужішим виглядом, але його серце при цьому аж завмерло і він увесь насторожився.
— Кажу ж вам, що нічого не знаю... А от за свого хазяїна я заступлюсь, бо мені боляче слухати, коли його звинувачують у бажанні вчинити комусь неприємність. Бідолашний! Якщо він чимсь і грішний, то тільки надмірною добрістю. А оті негідники, тирани, люди, котрі не знають страху божого, геть знахабніли...
«Негідники! Тирани! — подумав Ренцо.— Це аж ніяк не стосується духовного начальства».
— Ось що,— мовив він, через силу приховуючи чимраз більше хвилювання,— ось що: скажіть мені скоріше, хто це.
— А-а! Розумію: вам аби лиш примусити мене говорити, а я не можу нічого сказати, бо... нічого не знаю; коли я нічого не знаю, то це однаково, якби я поклялася мовчати. Хоч беріть мене на муки — не витягнете з мене ані слова. Прощавайте, не варто гаяти марно час нам обом.
І з цими словами вона поквапилась на город, замкнувши за собою хвіртку. Вклонившись їй, Ренцо пішов назад, але обережно, щоб вона не помітила, куди він іде; та опинившись поза досягом слуху доброї жінки, він прискорив крок, миттю опинився біля дверей дона Абондіо, зайшов до будинку й попрямував до кімнати, де залишив старого. Забачивши його там, Ренцо витріщив очі й з рішучим виглядом підступив до нього.
— О! А це що має значити? — спитав дон Абондіо.
— То хто цей тиран? — спитав Ренцо голосом людини, яка вирішила будь-що добитися певної відповіді.— Хто цей тиран, який не хоче, щоб я одружився з Лючією?
— Що? Що? Що таке? — пробелькотав спантеличений старий; обличчя його нараз зблідло й зробилося в'яле, мов ганчірка, вийнята з ночов. Бурмочучи щось і далі, він підхопився з крісла й кинувся до дверей. Але Ренцо, який, видно, чекав цього й був насторожі, випередив його — він повернув ключа й поклав його до кишені.