Заручені

Мандзони Алессандро

— Випили б бодай іще ковточок,— мовила Перпетуя, наливаючи вина.— Адже ви знаєте, як це завжди допомагає вашому шлункові.

— Ой, не до того тепер, зовсім не до того!..— І з цими словами він узяв свічку й подався нагору до своєї кімнати, бурмочучи собі під ніс: «Гарна історія! І це з отаким благородним чоловіком, як я! Що ж це воно буде завтра?»

Уже аж на порозі він повернувся до Перпетуї, приклав пальця до вуст, повільно й урочисто вирік: — Ради всього святого! — і зник у кімнаті.

Розділ другий

Розповідають, нібито принц Конде [19] міцно спав уночі напередодні битви при Рокруа. Але, по-перше, він був дуже стомлений, а по-друге, він уже повіддавав усі необхідні накази й остаточно вирішив, що йому

робити вранці. Навпаки, дон Абондіо знав тільки те, що на завтра передбачається бій; тим-то більшу частину ночі він провів у тривожних роздумах. Не надавати ваги залякуванням і погрозам браві й обвінчати молодих, — таке рішення він не став і обмірковувати. Розповісти Ренцо про все, що скоїлося, й укупі з ним пошукати вихід...— боже збав! «Не пробалакайтесь... бо інакше...» — сказав один із браві, і, згадавши, якою погрозою пробриніло оце «бо інакше...», дон Абондіо не тільки не посмів подумати про порушення такого наказу, але й, більше того, став каятись, що звірився на Перпетую. Втекти? Але куди? А що далі? Скільки буде клопотів? Тільки те й роби, що звітуйся! По кожному відкинутому рішенню бідолаха неспокійно крутився в постелі. У всякому разі, найкраще і найбезпечніше, як йому здавалося, було виграти час, усіляко водячи за носа Ренцо. До речі, він згадав, що залишається всього кілька днів до посту, коли вінчатися заборонено. «От якби мені вдалося притримати цього парубійка на кілька днів, то я мав би аж два місяці передиху, а за два місяці чимало води спливе». Він обмірковував різні докази, які можна було б навести, і хоча вони видались йому дещо непереконливими, він усе ж заспокоював себе думкою, що його авторитет надасть цим доказам належної ваги, а багаторічний досвід дасть йому велику перевагу перед неотесаним парубчаком. «І справді,— казав він собі подумки,— Ренцо думає про свою кохану, а я думаю про свою шкуру; я більше зацікавлений, не кажучи вже про те, що я й хитріший. Любий синку, якщо вже тобі так приспіло, то я нічим не можу зарадити, у всякому разі, страждати за тебе я не бажаю». Трохи заспокоївшись після прийняття рішення, він урешті склепив очі. Але як він спав і що йому тільки не снилося! Браві, дон Родріго, Ренцо, стежка, скелі, втеча, переслідування, крики, постріли...

19

Конде Луї де Бурбон (1621—1686) — французький полководець. Біля Рокруа (16 травня 1643 року) здобуто першу з тих великих перемог, які сприяли укладенню вигідного для франції Вестфальського миру, що поклав край Тридцятирічній війні (1618—1648).

Перше пробудження відразу після нещастя, коли гостро усвідомлюється тяжке становище, буває дуже гірке. Свідомість, щойно прояснившись, поволі вертається до звичних уявлень попереднього спокійного життя,— аж раптом думка про новий стан справ брутально вступає в свої права, і гіркота робиться ще більшою від цього блискавичного співставлення. Переживши цю гірку хвилину, дон Абондіо хутко перебрав подумки прийняті вночі рішення, укріпився в них, упорядкував їх, а потому встав і почав дожидати Ренцо з деяким острахом, але водночас і з нетерпінням.

Лоренцо, або, як його всі називали, Ренцо, не примусив довго чекати на себе. Щойно, на його думку, настав час, коли можна було, не порушуючи правил пристойності, з'явитися до курато, як він подався до нього з радісним поспіхом двадцятирічного юнака, який має того дня взяти шлюб із коханою дівчиною. Зоставшися з юних літ сиротою, він займався ремеслом прядильника шовку — ремеслом, так би мовити, спадковим у його родині і доволі прибутковим у попередні роки; тепер воно вже перебувало в стані занепаду, однак не в такій мірі, щоб умілий ремісник не зміг достатньо виробити для безбідного життя. Замовлень що не день надходило все менше, але безперервна еміграція робітників, яких переманювано до сусідніх італійських держав [20] усякими обіцянками, привілеями та гарними заробітками, призводила до того, що для тих, хто зостався вдома, роботи не бракувало. Та й те сказати, Ренцо мав невеличкий клаптик землі, який він віддавав на обробіток, а також обробляв сам, коли прядильня стояла без роботи,— отож у своєму колі він міг вважатися чоловіком заможним. І дарма що цей рік був іще злиденніший від попереднього і вже

давався взнаки справдешній голод, наш хлопчина, котрий зробився ощадливим, відколи йому запала в око Лючія, був поки що забезпечений усім необхідним і не підтягував паска.

20

У XVII ст. Італія складалася з окремих дрібних держав, підкорених Іспанією або залежних від неї. Незалежність зберігали Венеція, Папська область і Савойське герцогство, в яке входив П'ємонт.

Він з'явився перед доном Абондіо в святковому вбранні: капелюх з різнокольоровими перами, з кишеньки штанів стирчало гарне руків'я кинджала, на обличчі — відбиток урочистості й воднораз хвацькості, властивої в ті часи навіть найсумирнішим людям. Стриманий і загадковий прийом, влаштований йому доном Абондіо, дуже не пасував до веселого й рішучого поводження хлопця.

«Видно, його голова чимось заклопотана»,— подумав Ренцо, а відтак сказав:

— Я прийшов довідатися, синьйоре курато, о котрій годині ви скажете нам з'явитися до церкви.

— А ви про який день говорите?

— Як це про який день? Хіба ви не пам'ятаєте, що вінчання призначено на сьогодні?

— На сьогодні? — перепитав дон Абондіо, ніби почув про це вперше.— Сьогодні, сьогодні... ні, ви вже потерпіть: сьогодні я не можу.

— Сьогодні не можете? Що ж сталося?

— По-перше, я почуваюсь, як ви бачите, не зовсім гаразд.

— Дуже шкода. Але те, що ви маєте зробити, забере зовсім небагато часу та й не вимагатиме великих зусиль...

— Та й потім... потім... потім...

— Що «потім», синьйоре курато?

— Потім... є певні труднощі.

— Труднощі? Що ж це можуть бути за труднощі?

— Залізли б ви в мою шкуру, то знали б, скільки в таких справах трапляється всяких труднощів, скільки нам доводиться звітуватися. А я чоловік надто м'якосердий, я тільки й думаю, як би усунути з дороги перешкоди, як би полегшити все, прислужитися комусь,— ось через це нехтую свої обов'язки, а потім на мене ж таки й сипляться докори, а то ще й гірше...

— Але ж бо, ради всього святого, не мучте мене більше, а скажіть просто і ясно, в чім тут річ!

— Чи ж вам відомо, скільки потрібно виконати формальностей, щоб виконати обряд вінчання за всіма правилами?

— Кому-кому, а мені це вже добре відомо,— відповів Ренцо, починаючи гарячкувати,— адже ви мені останнім часом вже доволі морочили голову. Але хіба досі ще не все закінчено? Хіба не зроблено все, що належало зробити?

— Все, все! Це вам так здається. А в дурнях, даруйте на слові, лишаюся я, бо порушую свої обов'язки, щоб тільки не примушувати страждати когось. Але тепер... досить! Я знаю, що кажу. Ми, бідні курато, опиняємось під молотом на ковадлі. Вам нетерпеливиться,— ну що ж! Я вам співчуваю, бідний молодий чоловіче, — тільки ж наше начальство... та, зрештою, годі про це, адже всього сказати не можна. А перепадає за все знов-таки нам.

— Та роз'ясніть-бо мені до ладу, яку ще там треба виконати формальність, як ви ото кажете, і я її виконаю негайно.

— Ви знаєте, скільки існує безумовних перешкод перед вінчанням?

— А звідки ж мені їх знати, оті ваші перешкоди?

— «Error, conditio, votum, cognatio, crimen, cultus disparitas, vis, ordo, ligamen, honestas, si sis affinis... [21] » — почав був дон Абондіо, перебираючи на пальцях.

— Ви що — знущаєтеся з мене? — урвав його юнак.— Нащо вона мені здалася, оця ваша латина?

21

Перелік перешкод до вінчання: «Помилка, стан залежності, провинність, різні віровизнання, примус» і т. д. ( латин.).

— А якщо ви нічого в цьому не тямите, то майте терпець і покладіться на тих, хто добре знає справу.

— Досить, синьйоре курато!

— Тихше, мій любий Ренцо, не гнівайтесь, прошу, я ладен зробити... все, що від мене залежить. Мені дуже хочеться бачити вас задоволеним, і я бажаю вам тільки добра. Ох, як подумати, як вам гарно жилося, чого вам бракувало? І зайшов же вам до голови цей одур — женитися.

— Що це ще за розмови, синьйоре? — урвав його Ренцо, чи то здивований, чи то розгніваний.