Заручені
Шрифт:
— Ні, ні, ради всього святого! — повторяла за нею Аньєзе.
— Ренцо,— дещо спокійніше мовила Лючія з виразом сподівання й рішучості на обличчі,— у вас є ремесло, я теж умію працювати; ходімо геть із цих місць, щоб він про нас більше й не чув.
— Ой, Лючіє! А що буде потім? Адже ми ще не чоловік і жінка. Чи ж погодиться дон Абондіо видати нам свідоцтво про відсутність перешкод до вінчання? Така людина, як він... Якби ми були повінчані...
Лючія знову розплакалась. Усі троє мовчали, і глибокий сум, що охопив їх, прикро суперечив святковій пишності їхніх убрань.
— Ось що, діти, послухайте лишень мене,— озвалася через деякий час Аньєзе.—
24
Йдеться про юриста, який жив у Лекко. Прізвисько дістав за свідоме заплутування справ у інтересах злочинців.
— Знаю я такого на вигляд! — мовив Ренцо.
— От і чудово,— вела далі Аньєзе.— Оце голова. Не раз я стрічала таких, що заплутувалися, мов курча в клоччі, просто не знали, що діяти, а посидять годинку віч-на-віч з доктором Крутієм (глядіть же, не назовіть його так!), і, дивишся, вже веселі,— сама свідок! Прихопіть із собою оцих чотирьох каплунів (бідолахи, я вже була оце зібралася поскручувати їм шиї на недільний бенкет!) та віднесіть йому: до цих синьйорів ніколи не слід з'являтися з порожніми руками. Розкажіть йому про все, що сталося, і побачите, він, не сходячи з місця, надає вам таких порад, які б нам самим ніколи не прийшли до голови, хоч би ми думали й цілісінький рік!
Ренцо охоче схопився за цю пораду, схвалила її й Лючія; а Аньєзе, пишаючись тим, що дала її, повиймала бідолашних каплунів з коша, зібрала докупи всі їхні вісім ніг, наче робила букет із квітів, зв'язала мотузкою й подала Ренцо, а той, перекинувшися з Аньєзе й Лючією підбадьорливими словами, вийшов з дому через садок, щоб не потрапити на очі дітлахам, які кинулись би за ним услід, вигукуючи: «Наречений! Наречений!»
Перетинаючи поля, або, як там кажуть, «землі», він ішов стежками, схвильовано розмірковуючи про свою недолю та обдумуючи слова, з якими збирався звернутися до доктора Крутія.
Надаємо читачеві змогу судити про те, як почувалися під час цього переходу бідні зв'язані каплуни, схоплені за ноги й звислі головою донизу в руках у юнака, котрий від хвилювання при таких сильних переживаннях супроводив відповідними жестами всі думки, що безладно приходили йому до голови. Він то в гніві простягав руку вперед, то в розпачі підносив її догори, то потрясав нею в повітрі, ніби погрожуючи комусь, і добряче струшував каплунів, від чого чотири звислі голови теліпалися на всі боки, все ж ухитряючись при цьому клювати одна одну, як це доволі часто буває з товаришами по нещастю.
Діставшись до містечка, він розпитав, де живе доктор, і подався туди, куди йому було вказано. Біля входу його пойняла боязкість, яку неосвічені бідняки почувають, підступаючи до панів та вчених
Ренцо низько вклонився; доктор прийняв його лагідно і, мовивши: «Заходьте, синку!» — провів за собою до кабінету. Це була велика кімната, де на трьох стінах висіли портрети дванадцяти цезарів, а четверту затуляла велика шафа з старовинними запорошеними книгами. Посередині стояв стіл, закиданий повістками, проханнями, скаргами, указами, навколо нього — три-чотири стільці, а з одного боку — крісло з підлокітниками й високою чотирикутною спинкою, що викінчувалася на обох кутах дерев'яними прикрасами у вигляді рогів. Крісло було обтягнене коров'ячою шкірою, поприбиваною цвяшками з великими головками; деякі з них повипадали від часу, тож куточки оббивки позалишалися неприкріпленими і де-не-де зібгалися. Доктор був одягнений по-домашньому, а саме: мав на собі вже поношену тогу [25] , що її багато літ тому він надягав для урочистих виступів, коли виряджався до Мілана в якій-небудь важливій справі. Він зачинив за собою двері й спробував підбадьорити юнака словами:
25
В даному разі вбрання, обов'язкове для адвоката під час прийому клієнтів та виступів у суді: довгий одяг чорного кольору.
— Повідайте мені, синку, свою справу.
— Я хотів би поговорити з вами під секретом.
— Слухаю,— мовив доктор і всівся в крісло.
Стоячи біля столу й стромивши одну руку в капелюха, якого він крутив другою рукою, Ренцо провадив далі:
— Я хотів би від вас, як людини вченої, дізнатися...
— Ну-бо, сміливіше, розкажіть мені, в чім річ? — урвав його доктор.
— Ви вже мені вибачайте, ми люди прості й не вміємо говорити по писаному. Отож мені б хотілося знати...
— Що за народ! Усі ви такі: замість викласти справу, усе хочете випитати, бо вже давно вирішили все самі.
— Вибачайте, синьйоре доктор, але мені б хотілося знати, чи підлягає покарі та людина, яка з погрозою стане вимагати від священика, щоб він не смів вінчати.
«Зрозумів, — сказав собі подумки доктор (насправді ж він не зрозумів анічогісінько). — Зрозумів!» Він одразу прибрав поважного вигляду, але до цієї поважності домішувалося співчуття; він міцно стис губи, видавши при цьому дивний звук, що означав почуття, висловлене далі чіткіше найпершими його словами:
— Буденний випадок, синку,— випадок, передбачений законом. Ви слушно вчинили, прийшовши до мене. Випадок простий, про нього згадується в сотні постанов та ще в одній особливій торішній постанові нинішнього синьйора губернатора. Ось я вам її зараз дам подивитися, ба навіть помацати власними руками.
Із цими словами, він підвівся з крісла і, зануривши руки в купу паперів, заходився перегрібати їх, ніби насипаючи зерно в мірку.
— І де ж це вона? Ну-бо, вилазь, вилазь! І треба ж мати таку купу! Напевне вона тут — адже це важлива постанова. Так, ось вона, осьдечки!