Заручені
Шрифт:
— Ну, синьйоре курато, зараз ви таки заговорите! Всі знають геть усе про мої справи, тільки не я. Отож і я, чорт забирай, хочу знати, що й до чого. Як його звуть?
— Ренцо! Ренцо! На бога, схаменіться, що ж це ви робите? Подумайте про свою душу.
— А я саме й думаю про те, що хочу все знати негайно, цю ж хвилину! — І, мовивши це, він, можливо без жодного заміру, взявся за руків'я кинджала, що стримів у нього з кишені.
— Милосердя! — простогнав дон Абондіо здушеним голосом.
— Я хочу знати!
— Хто сказав вам?..
— Е, ні! Досить балаканини! Відповідайте і не крутіть.
— Ви що — хочете моєї смерті?
— Я хочу знати те, що маю право знати!
— Але ж коли я пробалакаюсь, то мені кінець. Невже ж мені життя не дороге?
— Ось тому й говоріть!
Оце «ось тому» було вимовлено
— То ви мені обіцяєте, ви клянетеся мені,— мовив він,— ні з ким про це не говорити?..
— Якщо ви мені негайно не назвете його імені, я обіцяю вам утнути таке...
У відповідь на цю нову погрозу дон Абондіо, з виразом обличчя й очей людини, якій зубодер стромив у рот кліщі, промимрив:
— Дон...
— Дон? — повторив Ренцо, ніби бажаючи допомогти пацієнтові виплюнути те, що лишилося; він стояв, нахилившись, наставивши вухо до губів дона Абондіо й заклавши за спину випростані руки із стиснутими кулаками.
— Дон Родріго! — вирік скоромовкою катований, блискавично виштовхнувши з себе ці кілька складів і ковтаючи при цьому приголосні, почасти від хвилювання, а почасти тому, що, спрямовуючи незначні рештки своєї уваги на встановлення деякої рівноваги між двома неподоланними страхами в своїй душі, він ніби хотів вилучити з обігу й примусити зникнути ці слова в ту саму мить, коли його присилували вимовити їх.
— От собака! — заволав Ренцо.— А як же він зробив це? Як він вам сказав, щоб ви...
— Як! Як! — майже обурено відповів дон Абондіо; після такої принесеної ним тяжкої жертви, він усвідомлював, що Ренцо тепер до певної міри його боржник.— Я б хотів, щоб це вас зачепило так само, як зачепило мене, котрий тут зовсім ні при чому; тоді й у вас одразу вилетів би з голови весь одур!
І він заходився найпохмурішими фарбами змальовувати жахливу зустріч, і, розповідаючи, чимдалі більше давав волю своєму гнівові, якому доти страх не дозволяв вилитися назовні. Разом з тим, бачачи, що Ренцо, водночас розлютований і пригнічений, стоїть перед ним з похиленою головою, дон Абондіо досить весело провадив далі:
— Оце так! Гарненьку ж ви затіяли справу! Зробили мені послугу!.. Зіграли таку штуку з благородним чоловіком, вашим духівником! Та ще й у його власному домі! В святому місці! Який-бо героїчний подвиг! На нещастя мені, на нещастя й собі самому примусили мене сказати те, що я приховував із розважності, задля вашого ж добра! І ось тепер ви все знаєте! Хотів би я бачити, що ви зі мною зробите... Ради всього святого. Тут не до жартів. Справа, не в тому, хто правий, а хто неправий,— справа в тім, хто сильніший. Допіру вранці, коли я давав вам добру пораду... як ви відразу розлютились! А я ж думав і про себе і про вас... Ну то що? Відімкніть бодай двері, віддайте мені мого ключа.
— Може, я вчинив і неслушно,— мовив до дона Абондіо Ренцо, і голос його забринів лагідніше, хоча в ньому ще кипіла лють проти щойно виявленого ворога,— може, я вчинив і неслушно, але, поклавши руку на серце, подумайте лишень, якби на моєму місці...
Сказавши це, він дістав із кишені ключа й пішов відмикати двері. Дон Абондіо подався слідом за ним, і, поки Ренцо повертав ключ у замку, старий підступив до нього, а тоді з поважним і стурбованим обличчям, піднявши до очей Ренцо три перші пальці правої руки, ніби бажаючи зі свого боку допомогти йому, промовив:
— Принаймні покляніться...
— Може, я вчинив і неслушно, то вибачте мені,— відповів Ренцо, розчиняючи двері й рушаючи геть.
— Покляніться...— повторив дон Абондіо, хапаючи його за плече тремтячою рукою.
— Може, я вчинив і неслушно,— ще раз повторив Ренцо, випручуючись, і стрімголов вискочив, розлючений, уриваючи в такий спосіб суперечку, котра, як і будь-яка літературна, філософська або й інша дискусія, могла затягтися навіки, бо кожна сторона тільки те й робила б, що торочила свої аргументи.
— Перпетує! Перпетує! — загукав дон Абондіо після марних спроб вернути втікача. Перпетуя не озивалась, і дон Абондіо перестав розуміти взагалі, що воно діється.
Навіть куди значнішим, ніж дон Абондіо, людям не раз доводилося переживати такі неприємні потрясіння, таке невизначене становище, коли найкращим виходом здається вкластися в ліжко, удавши з себе хворого. Цього виходу йому не довелось навіть
Тим часом Ренцо ошаліло крокував до свого будинку. Він іще не вирішив, що йому робити, але його вже охопило невідступне бажання вчинити щось небуденне й страшне. Тирани, кидаючи виклик, усі ті, хто так або інакше кривдить інших, винні не тільки в чиненому ними злі, а й у тому потрясінні, якому вони піддають душі кривджених ними людей. Ренцо був хлопець сумирний, далекий від кровожерності, відвертий, вільний від підступних задумів, але в ту хвилину душа його жадала крові, а уява була геть поглинута вигадуванням якоїсь пастки. Йому хотілось помчатися до будинку дона Родріго, вхопити того за горло і... Але тут він схаменувся: ця оселя була подібна до фортеці, охоронялася ззовні й кишіла всякими браві всередині; тільки випробувані друзі та служники могли вільно заходити туди, без огляду з голови до ніг; а незнайомого скромного ремісника туди не впустили б без перевірки, тим паче його, якого там напевно знають дуже добре. Потім він був надумав узяти рушницю, сховатися десь за загорожею й вичікувати, чи не з'явиться дон Родріго один. Він із жорстокою насолодою тішився уявною картиною: ось він чує ходу, його ходу; обережно підводить голову, впізнає лиходія, наставляє рушницю, цілиться, стріляє, бачить, як той падає й корчиться; він посилає ворогові прокляття й біжить дорогою до кордону, щоб опинитися в безпеці. А як же Лючія? Щойно це ім'я перетнуло зловісний світ його фантазії, як відразу туди шугнули роєм добрі думки, властиві його душевному складу. Згадав останній заповіт своїх батьків, згадав бога, мадонну й святих, подумав про не раз відчуте задоволення від свідомості, що на його сумлінні немає жодного злочину, подумав про жах, який не раз охоплював його при розповіді про якесь убивство,— і зі страхом і гризотою, але воднораз із якоюсь радістю опам'ятався від своїх кровожерних задумів, радіючи, що то була лише гра уяви. Але скільки роздумів викликала думка про Лючію! Скільки надій, скільки обіцянок, таке омріяне, майбутнє, яке видавалось уже майже теперішнім, і, врешті, цей такий довгожданий день. То як же тепер, якими словами повідомити їй цю новину? І потім, яке саме прийняти рішення? Як зробити її своєю, на зло цьому підступному всесильному лиходієві? Водночас у голові в нього промайнула не певна підозра, а якийсь туманний болісний здогад: зухвальство дона Родріго можна було пояснити не чим іншим, як його тваринною пристрастю до Лючії. А Лючія? Щоб вона сама дала до цього бодай найменший привід, найслабшу надію,— такої думки Ренцо не міг припустити ані на мить. Та й чи знала вона хоч щось про це? Чи міг він запалати цією мерзенною пристрастю, щоб вона цього не помітила? Чи посмів би він вдаватися до таких дій, не випробувавши її якось інакше? А Лючія ніколи жодного слова не сказала про це йому! Своєму нареченому!
Опанований такими думками, він пройшов повз свій будинок посеред села й попрямував до Лючіїного будинку, що стояв скраю, майже за околицею. Перед цим будинком був невеликий двір, що відокремлював його від вулиці, огороджений невисоким муром. Ренцо зайшов у двір і почув невмовкаючий гул голосів із кімнати нагорі. Він здогадався, що це приятельки та кумасі, які зібралися, щоб супроводити Лючію, і не схотів, щоб вони побачили його обличчя, засмучене почутою новиною. Дівчинка, яка була в дворі, кинулась йому назустріч, вигукуючи: «Наречений! Наречений!»