Житейське море
Шрифт:
Крамарюк, дивиться то на Ваніну, то на Йвана.
Іван. Ну?
Крамарюк, зітхає.
– Грішний чоловік - я! Людмилочка якось говорила, що у ґрафа блискучий виїзд, кращого в городі нема, і що приятно б було покататись... А я люблю робити приятність, ну й устроїв... Не криюсь, я правду люблю.
Ваніна. Я говорила?! Стьопа! Ти говорив...
Крамарюк. Я?... А,- так, так! Я говорив, що у ґрафа приятні коні... то є, не приятні, а хороші коні, а Людмила Павлівна...
Ваніна. Стьопа! Я нічого не говорила, а через день після розмови з тобою ґраф покликав мене прокататись...
Крамарюк.
Іван. Неправда! Я пішов додому.
Крамарюк. Так, так!... То було другим разом, а тепер - я пішов додому...
Іван. Не ти, а я пішов додому.
Крамарюк. Ах, Боже мій! Ви мене збили.
Іван. Противно слухать!
Ваніна. Мовчи, Стьопо!
Крамарюк. Мовчу! (На павзі.)
Іван. Допивай чай і піди скажи Кактусові, що я на репетицію не прийду. (Мовчить.) А, може, і грать сьогодні не буду.
Ваніна. Ваня!
Крамарюк. Як то можна - „грать не буду”? Я цього не скажу.
Іван. Скажеш, не вдержиш язика за зубами!
Крамарюк. Геній, їй, ґеній! Як він знає чоловічу душу! Правда ваша, не видержу - скажу! Я нічого не можу утаїть, я люблю правду.
Іван. І брехню.
Крамарюк. І брехню... Іване Макаровичу, не збивайте мене: чуть-чуть не сказав, що й брехню люблю. (Сміється нехотя.) Ка, ка, ка! Я в мент! (Бере шапку.) Іване Макаровичу, Кактус живе далеко, ніжки в мене старенькі... А?
Іван. Грошей?
Крамарюк. Яка догадливість! Бісмарк! По одному натяканню все зрозумів... Що я сказав? Людмило Павлівно, що я сказав? Одно слово, і не слово, а літеру: „а“? І Іван Макарович - догадався. Великий артист!
Іван. А де ж аванс?
Крамарюк. Вчора Луп не дав, а той, що взяв раніше, програв Ставському в стукалку. [105]
Іван. Скотина!
Крамарюк. Правда! Я люблю правду.
Іван, дає гроші.
– На! Що б ти мені тиждень не приставав за грішми!
Крамарюк, взявши.
– Боже мій, місяць не скажу ні слова! Трясе на руці червінець. А щедрість, щедрість, щедрість яка! Кін ... що Кін? Кін цуценя в порівнянні з нашим Іваном Макаровичем.
105
– газардова гра
Іван. Ну, йди вже! Ти так тут начадив улесливістю, що в мене почина голова боліти.
Крамарюк. Нерви, нерви! ... У ґеніїв благородні нерви! ... Я в мент! (Підбігає до Ваніної й, повернувшись, до Івана.) Іване Макаровичу, можна скатати Людмилі Павлівні ,,ангел“?
Іван. Говори і йди к чорту!
Крамарюк. От ви знову збиваєте мене: посилаєте до Кактуса, а говорите: ,,йди к чорту!“ Я не знаю, де чорт живе.
Іван. Он, у тій кімнаті.
Ваніна. Ха, ха, ха! Разом з тобою?
Іван. На горе!
Крамарюк. Ай, ай, ай! До побачення, мій ангеле хранителю! (Цілує руку Ваніної.) Не можу надивитись на вас: ви... перл...
Іван, криком.
– Годі! Йди вже!
Крамарюк. Лечу! (Вибігає.)
Іван
Ваніна. Ванюша! (Мовчать.) От дурень! (Підходить до нього.) Заспокойся, мій соколе ясний, я більше не буду!
Іван. Тільки цей раз, а то вже не буду... Ха, ха, ха! І так сім раз на тиждень. Я кидаю трупу!
Ваніна. Що? Серед сезона?...
Іван. Плачу неустойку [106] й тікаю. Я не можу тут більше зоставатись; я почуваю себе погано... Моральний стан мій розбитий!
Ваніна. І це все через те, що я з ґрафом каталась?
Іван. Це тільки послідня капля; вона полилася через край і розбудила мою совість. Я давно стражду [107] невимовно! Справді, яке я право маю ждати від тебе вірности, коли я сам зрадник перед своєю жінкою? Безуміє страсти [108] відняло від мене розум, і я не міг себе спинити! Розум шептав одно, а кров перемагала все, і я купався в пороках: став лицеміром, обманював себе, всіх обманював і оскверняв чисту, як херувим, Марусечку мою й моїх дітей, пригортаючи їх до сього порочного лона, цілуючи устами, на яких зосталися сліди твоїх цілунків... А!... Для кого я так мучу свою душу?... Там мир, любов і чистота, а тут порічна страсть! Годі! Чад пройшов, я рву все...
106
– газардова гра
107
– терплю, мучусь, страждаю
108
– шал пристрасти
Ваніна. Дурень, їй-Богу, дурень! Нерви розходились, і він плете таку нісенітницю, що сором слухати. Мир, любов, чистота!... Неначе справді вірить, що його Маруся свята! А Хвиля? Невже ти думаєш, що цей нахал не користується ласками твоєї Марусечки?
Іван. Мовчи, тварь! Я задавлю тебе за одно ще слово зневаги до женщини, яких не має серед вас, яких уже мало є на світі, якими й світ тільки держиться, а без них йому пора давно вже, як Содомові, завалитись.
Ваніна. Ха, ха, ха! Їй-богу, мені здається, що ти граєш ролю з якоїсь, ще невідомої мені, кисло-солодкої мелодрами. (Мовчать.)
Іван, ходить по хаті. По павзі.
– Тікати треба у свій тихий приют, де жде мене щира голубка, моя благородна Марусечка. (Став й ніби мріє.) Я збився зі шляху, я потеряв смак до чистого життя... А там я знайду рівновагу, спочивок і тиху радість; там я вилічу свою душу, розшатану, розбиту хвилями житейського моря!
Ваніна. Там ти закиснеш, запліснявієш, заснеш, а щоденщина будньова погасить святий вогонь творчости! Великий артист не сміє мирно спати в сімейному покої... Ти вибранець, покликаний життям запалювати серця сонної публічности, а для цього артистові потрібні сильні, свіжі вражіння, які заставляють його почувати радість битія [109] й дають йому могутну енерґію! ... Ну, подивися ж у мої очі, що світяться коханням тільки до тебе одного!... Ванюша! Ми любимось обоє, тут і гріха нема, за нас заступиться натура.
109
– буття; заставляють - кажуть, приневолюють (моск.)