Житейське море
Шрифт:
Крамарюк. Я? Їй, їй, не говорив.
Усай. Говорив, говорив! Він тебе знає - червоний ніс! Ну, в кого іде є такий червоний ніс, у кого?
Крамарюк. Багато є. Я бачив у попечителя народньої трезвости. [122]
Усай. Неправда! Ху, ху! Дай води! Ох, задавить мене театр, задавить! Кожний день неприятність... Вчора побилися перед спектаклем Ткач і Драч, і вже в ґазеті надрюковано. І що тут цікавого для громадського життя? Драч - лямповщик, Ткач - сторож! А пишуть: бились артисти... Чорт батька зна що пишуть!
122
–
Крамарюк. Сприяють іскуству. [123] Ка, ка, ка!
Усай. Прошу главного закройщика [124] ґазети „Лисичий Хвіст”: „Напишіть розумну рецензію - моя вечеря!” „Сідайте”, каже: „і пишіть сами; я все надрюкую”... А чорт його знає, як писать, я не журналіст і страшно: нароблю граматичних помилок, - будуть сміятись...
Крамарюк. І не пишіть - Боже вас сохрани! Один мій знайомий купець, гласний думи написав у ґазету статтю; ветеринара назвав „веретинар”, а, замісць сиґнал, написав „синґал”. Так і надрюкували: „веретинар”, „синґал”.
123
– мистецтву
124
– витинач (той, що з иичих ґазет вигинає); звичайно „закройщиком“ звуть кравця, що самостійно це працює, а у другого; главний - головний
Іван, сміється.
– Хороша коректа!
Крамарюк. Язичники [125] городські підхопили, й пішло: „Синґал Веретинарович!“ Повірите, куди, бувало, не повернеться, скрізь чув: Синґал Веретинарович! Нарешті, забули, як його справжнє ім’я Не видержав: мусів усе продати й тікати з рідного города.
Усай, сміється.
– От ти на сцені шкапа, а брехачка з тебе добра.
Крамарюк. Я б і на сцені себе показав, тільки нема в мене ні одної ролі по мойому амплуа, а я самого себе добре граю! Ка, ка, ка!
125
– наклепники, обмовники, сплітники
Усай. І сміятись не вмієш! Пора вже тобі на покой в один із чайних театрів.
Крамарюк. Устройте, благодітель! Тепер у нашім городі чайних і тверезих театрів 15! Самі підходящі місця для одставних акторів.
Усай, сміється. Ну тебе! Ти мені надоїв, а я Іванові Макаровичеві надоїв з моїми скаргами; а влізьте в мою шкуру!
Іван. Ха! Мені і в своїй шкурі тісно. У вас болить карман, а в мене душа. Нині в публічности понизився смак, і виросла байдужість до старого літературного репертуару. Йде хороша, строга комедія - кажуть „скучно“; йде драма, кажуть: “у нас своя щоденна драма!“ Давайте голих женщин, давайте веселого, веселого!... Ха, ха, ха! Ніхто не хоче думати і страждати; нині всі хочуть весело жити, й закривають очі, її затуляють вуха, щоб не бачити й не чути стогону наболілої людської душі!... А на цьому веселому ґрунті ростуть егоїзм, цинізм і байдужість до прекрасного, і виганяють і вилинуть із людської душі справедливість і любов!
Крамарюк, витира очі.
– Геній! От би на театральнім з’їзді таку річ [126] сказати!
Усай. Ти ж нічого не зрозумів, а плачеш.
Крамарюк, б’є себе у груди.
– Тут, Лупе Лупичу, артист живе: хоч не розуміє, то почуває.
Усай. А мені все-одно: грай, що попало; аби збор! Помилуйте: 483 рублі вечерового розходу! До побачення! (На дверях.) Скалозуб! Гляди, не напийся сьогодні! (Вийшов.)
126
– промову
Іван і Крамарюк.
Крамарюк. Кулак. [127]
Іван. Дурак!
Крамарюк. І дурак! Я люблю правду!
Іван. Ти, брат, дурень!
Крамарюк. Я? Де моя шапка? (Іде до дверей, а коли Іван говорить, помалу вертається, кладе шапку і слуха.)
Іван. Такого чоловіка, як Усай, треба шанувати. Він розумом живе й через те всім нам платить жалування в строк. Це справжній антрепренер, а ти - „кулак“! Думаєш, що можна бути антрепренером і підставляти свою кишеню ілюзіям і із-за ідеї чистого іскуства ходити по шпалам? Ти ж, та і всі, не подаруєте йому мідного п’ятака! Давай! Артисти повинні самі чистоту іскуства поселить на сцені, а для цього треба збіратись у товариства! Ну, а скажи мені, що можна зробити з такими товаришами, як от ти?
127
– глитай, жмикрут (моск.)
Крамарюк. Нічого! Ке, ке, ке! Господи, твоя воля! І де в чоловіка стільки розуму набралось? Ґеній! Слухаю й чую, що я справді дурень, і навіть це мене тепер не ображає. Я люблю правду! (Входить Хвиля, а за ним услід Маруся під густою спущеною вуаллю. Іван зразу її не пізнає.)
Т і ж, Маруся, Хвиля й Ваніна.
Хвиля. Ну, от і я! Людмила Павлівна готова? Прошу!
Ваніна, виходить.
– Давно, тільки тут була нецікава розмова, й я ждала вас. Маруся підніма вуаль. Марія Данилівна!
Іван, що обернувся був до Крамарюка, раптом обернувся й, бачучи Марусю, остовпів, не може говорити й мов перед оманою закриває руками очі, а потім одкриває, зробивши ступінь назад.
– Ти? (Протягає руки вперед.) Марусечко!
Маруся. Я в поганій ролі шпіона. (Оглядає кімнату.) По сімейному: тут прийомна і там опочивальня. (Хитається, Хвиля її піддержує й садовить на крісло, Ваніна тікає у другу кімнату.)
Хвиля, услід.
– Людмило Павлівно, тут сімейне діло, а ми ходім обідати! (Підходить до дверей. Чути як Ваніна двері замикає на замок.) Ну, от! (Стоїть у кутку з Крамарюком, тихо розмовляє.)
Іван, подавши воду Марусі.
– Марусечко! Чом же ти не написала?
Маруся, опанувавши над собою, встає.
– Приїхала навмисне невзначай!... Тепер - каюсь! О, краще осліпнути й оглухнути, - ніж стратити віру в того, кого лічила найкращим між людьми!...
Іван, падає до ніг.
– Марусечко, прости!...
Маруся, стрівожено.
– Я вас ні в чім і не виную... Встаньте й вислухайте мене. (Іван устає й стоїть, похиливши голову.) Очевидно, ви не власні були над своєю душею й серцем, як і я тепер не власна!... Я не хочу примусу робити над вами ради довгу, який ви потоптали ногами, не робіть же примусу й ви надо мною; не вимагайте прощення від мене: я на компроміси не піду!
Іван. Марусечко, Марусечко! Не розбивай мого життя!