Живий звук
Шрифт:
— Слухаю.
— Вараво? — голос чоловічий, досить молодий і зовсім не знайомий.
— Так, це я.
— Ігор Варава? — перепитали на тому кінці.
— Так точно, — погодився я.
— Не крутися там, де співачка. Зрозумів мене?
Я промовчав. Подався вперед, взявся за ручку і потягнув на себе вхідні двері, міцно притискаючи їх. Автоматично замкнувся замок.
— Не чую. Зрозумів?
— Хто це? — дурнішого питання годі було вигадувати.
— Дід Пихто. Дай співачці спокій. Хай вона спокійно приходить до тями. Усе, що треба, журналюги почують. Дійшло?
— Ні. Що…
— Нічого, — перервав мене незнайомець. — Моя справа — сказати. Вважай нашу розмову першим китайським попередженням.
На тому боці закінчили розмову.
Якийсь час я дивився на телефонну трубку. Потім, відкрутивши кришку з балона, ковтнув пива. Після чого наклацав на телефоні функцію «Прийняті дзвінки», побачив напис «Приватний дзвінок 1», вибрав функцію «Дзвонити» і натиснув виклик.
«Абонент не може прийняти ваш дзвінок», — відповіли мені механічним жіночим голосом. Хто б сумнівався…
8. Як стати «зіркою»
Зібрати думки докупи вдалося лише вранці.
Надто вже я був перевантажений інформацією за ці кілька останніх днів, аби швиденько посортувати її і розкласти по поличках. Тому, випивши перед сном ще пива, вирішив для себе одне: раз мені почали робити китайські попередження, значить, або за мною стежать і просто ганяють, як пересічного писаку, котрий розгрібає гній, або мене пасуть, як того, хто почав до чогось наближатися. І це наближення може в перспективі зруйнувати чиїсь плани.
Заснув я з тією думкою, що журналіст, якому погрожують, займається в принципі потрібною справою. А проснувся з на диво чистою та світлою головою і розумінням: молода «зірка» Анжела Сонцева і її покійний продюсер Микола Бобров мають різні історії.
Поставивши каву, заходившись робити бутерброди з ковбасою та сиром і незлим тихим словом згадуючи вчорашню пафосну вечерю, я в процесі приготування сніданку нарешті зміг розкласти по поличках відомий мені мінімум.
Де і з ким була Сонцева напередодні аварії, нікому, крім допитливої Люськи Корбут, діла не було. За великим рахунком, моїй колезі на це теж начхати. Виявляється, Анжела — дама з певною репутацією. Згадавши несподівану сексуальну пригоду, я визнав: репутація не така вже й погана. У паху навіть занило, спогади були не лише відносно свіжі, а й приємні. Так, не відволікатися…
Значить, я засвітився сам — у Святошинській районній лікарні вперше і вчора у Феофанії — другий раз. На перший раз мою появу проігнорували. Тепер моя настирна спроба побачити Анжелу когось почала дратувати. Причому так, що цей невідомий, точніше — ці невідомі вирахували не просто мій домашній, а мій мобільний телефони. Нічого складного, це не секрет, я не таємний працівник спецслужб, а відомий у певних колах журналюга. Номер мого мобільника відомий багатьом випадковим і не випадковим знайомим. Простежити, хто і кому його давав, марна та невдячна справа.
Натомість абсолютно нікого не хвилює, що я першим наткнувся на мертвого Боброва. Матеріал про це вийде, як заплановано, у сьогоднішньому номері. Але телевізійники все одно випередили газетярів. Ексклюзивним буде хіба що фото мертвого продюсера, зроблене автором тексту. До речі, з огляду на сумнівну етичність такого кроку я не вказав, звідки в редакції опинилися ці знімки, і взагалі підписався псевдонімом. Сам текст не дуже великий і абсолютно неконкретний: знайдено мертвим відомого продюсера, за версією міліції — смерть від передозування наркотиків, криміналу нема. Насамкінець — життя покійного, викладене в двох абзацах на основі відомостей з Інтернету. Небезпечною таку публікацію аж ніяк вважати не можна. До того ж невідомий навіть не обмовився про Боброва, хоча моя вчорашня зустріч — у шлунку неприємно забурчало — з Добрянським у першу чергу стосувалася персони покійного продюсера. Адже Добрянський працював не напряму з Сонцевою, а з продуктом, який постачав йому Бобров, — треками, кліпами, шоу-бізнесовою інформацією.
З усього цього роблю простий висновок: ким би не були мої недоброзичливці, їх абсолютно не хвилює історія Боброва. Бо, очевидно, там усе ясно. Зате їм, ким би вони не були, дуже бажано, аби довкола Сонцевої жодних хвиль не піднімалося. Отже, якщо в цій зовсім незрозумілій і, як може видатися на перший погляд, висмоктаній з мізинця історії варто цікавитися чимось, то це — все, що пов’язано з Анжелою.
У її кіцманському дитинстві та чернівецькій юності нема нічого особливого, двозначного, навіть таємного. Значить, неясну поки що загадку Сонцева загадала за останні рік-півтора, з початком київського етапу свого життя і, відповідно, сходження на так званий музичний олімп.
Ну, а ще я повинен мати на увазі — від учора за мною цілком можуть стежити.
З цими думками я допив каву і погнав на роботу.
Мряка, що заявила про себе зранку і псувала всім без того понеділковий настрій, під обід розвіялася. Навіть сонце засвітило, виблискуючи по не висохлих ще калюжах. В одну з таких калюж я заїхав правим колесом, паркуючи машину біля цвинтаря, де саме добігало кінця прощання з Миколою Бобровим.
Відсидівши обов’язкову планівку, я для годиться затримався у своєму робочому закутку, відповівши на кілька нічого не значущих дзвінків, вставивши пістон кореспондентові на випробувальному терміні за поверховість у висвітленні проблем боротьби з проституцією, дав кілька цінних вказівок іншим, переконався, що до кінця тижня відділ криміналу має про що розповісти читачам, а потім непомітно злиняв. Я ще не знав, хто мені може бути потрібен, та був переконаний — когось із таких людей я точно зустріну на похороні Боброва.
Напустивши на обличчя скорботного виразу, я пройшов між могилами до величенького гурту. Чомусь здавалося — продюсер Бобров мусить упокоїтися чи не на Байковому цвинтарі, за конкретне бабло це цілком реально організувати. Та ховали його на Лісовому кладовищі. І то — не його, а урну з прахом. Невідомо, кому прийшло в голову везти тіло спочатку до крематорію і чиє це взагалі було рішення. Місце на цвинтарі все одно меншим не буде… Відтак спалювати мертве тіло — це, в першу чергу, робити неможливою ексгумацію трупа.
Хоча — для чого? Очевидно, розтин нічого особливого не виявив. Наркотична залежність покійного — не таємниця, як і причина смерті. Я труснув головою: накручую себе, придумую по ходу новий детектив, сподобалося, чорт забирай… Пом’янувши чорта на кладовищі, та ще й під час поховання, я мимоволі перехрестився: «Прости, Господи!» Хоча особливої набожності та забобонності за собою ніколи не помічав…
Ставши на віддаленні, я з усієї сили намагався не виявляти зацікавленості до прощальної церемонії. Хоча це справді вимагало серйозних зусиль. Не заморочуючись проблемами шоу-бізнесу, я все ж таки дивлюся телевізор і читаю газети. Тому очі натикалися то на одну, то іншу відому фізіономію. Здавалося, ожили персонажі світської фотохроніки та телевізійні завсідники зійшли з блакитного екрана сюди, на вогку цвинтарну землю. Про таке зібрання репортери зазвичай кажуть: «Там були ВСІ!»