Живий звук
Шрифт:
— Поки що, як я бачу, наша популярна музика — досить затратна.
— Не вся. Є вже більш-менш сформоване коло виконавців, яким телеканали платять за відео, а не навпаки. Але Сонцевій до цього ще рости й рости… ну, хоча б років з півтора. Але, — Добрянський багатозначно націлив пальцем на мене, — певні етапи вона вже пройшла. Скажімо, було в неї три кліпи: хороший, нормальний і поганенький. Усі вони крутяться в музичному телеефірі місяців зо три. Потім я за окрему плату та окрему домовленість вставляю хороший кліп у спеціалізований хіт-парад. Три тижні — і Сонцева на вищій сходинці. Це вже — привід для журнальної фотосесії та невеличкого інтерв’ю. І за це теж
— Йому вже нічого не повернеться, — вставив я.
— Угу, — кивнув Добрянський. — Але перший, найважчий етап пройдено. Тепер при докладанні не надто великих зусиль Анжела Сонцева почне якщо не нести продюсеру золоті яйця, то, в усякому разі, давати не захмарний, але стабільний прибуток найближчий рік. Поки від знайомих хітів не почне зводити зуби. Це ж усе продукт споживання. Сьогодення, розумієте? Його, як шкарпетки, треба постійно міняти, оновлювати тощо. Ви щось таке сподівалися почути?
— Загалом так. Ще два питання, чи у вас із часом…
— Нормально, — Добрянський ковзнув поглядом по циферблату. — Мені навіть самому стало цікаво. Не кожен день доводиться пояснювати елементарні, в принципі, речі.
— Тоді… Коротше, якщо Анжела Сонцева — бізнес-проект, то чи вигідно було комусь перехопити його в Боброва? Скільки взагалі все це коштує і звідки гроші?
— Гм… Звідки продюсери беруть гроші, не знає ніхто, крім них самих. Я теж продюсер, і теж не скажу стороннім, не кажучи вже про колег, як вирішую фінансові питання. Сонцева як співачка рік тому не коштувала ні хріна. Тепер покійний Колян плідно попрацював, і вона, відповідно, має певну вартість. Але переманити артиста… Можна, тільки не у випадку з Бобровим.
— Навіть так? Не відпускав?
— Навпаки. Коля Бобров — персонаж у цьому відношенні унікальний. Анжела чи не єдина на моїй пам’яті, хто не збирався йти від нього. Решта тих, кого він підібрав, буквально витесав із поліна та розкрутив з нуля, раніше чи пізніше йшли від нього. Хто — під крило конкурента, хто — в нікуди. Можете не вірити, але на Сонцеву в наших колах навіть ставки жартома почали робити: чи довго дівчинка протримається. Потім перестали. Вона виявилася на диво вірною своєму татові Карлу, — Добрянський враз сперся руками на край столу і подався ближче до мене всім корпусом: — Багато в чому Колян винен сам. Поводився з підопічними не дуже коректно… Але всі ці сварки та розриви з тими, кого знаходив і піднімав, поступово заганяли його в депресію. Спочатку алкоголь, потім — наркота. Раз ми вже говоримо про Боброва, думаю, обоє знаємо, від чого він помер?
Так. Хтось систематично постачав його кокаїном, а потім форсував події: прийшов, збив з ніг потужним ударом, аби не рипався, і вгатив бронебійну дозу герича. Якщо це не так, тоді я — іспанський льотчик.
— Передозування, — я вирішив обмежитися такою відповіддю.
— Колян був сильним професіоналом, коли все йшло в потрібній колії. Коли починалися збої в програмі, він ставав слабким.
— Аварія Анжели — збій у програмі?
— Не знаю, — співбесідник відхилився. — Бо не знаю його програми. Наскільки відомо, з дівкою нічого аж такого страшного не сталося. Що відбулося в душі Боброва, яка шестерня стерлася, яка гайка розкрутилася — поняття не маю. Завтра, до речі, похорон. Але все одно, крім пліток про спосіб залишити життя, нічого конкретного там не почуєте. Ну, так, — він знову мазнув поглядом по своєму годиннику. — Якщо вам справді потрібно поговорити з кимось про нереалізовані творчі плани, знайдіть режисерів, котрі з ним працювали. Або, ще краще, когось із його колишніх підопічних. Ось так.
Добрянський махнув рукою. Халдей намалювався поруч миттєво, акуратно поклав на стіл замшеву течку з рахунком усередині. Мій співбесідник поліз по гроші.
— Та ну, я розберуся, — для годиться спробував зупинити його я. — Ви ж час витрачали.
Зараз він царським жестом відмахнеться, загляне в течку…
— Ну нехай, — погодився Добрянський. — Якось іншим разом… Смачного.
Проводжаючи його поглядом і дратуючись від очікувального погляду офіціанта, я подумки обізвав себе піжоном. Тоді поклав у течку кілька купюр, принципово дочекався здачі і, все ж таки не доївши замовлену курку, пішов зализувати рани.
Сонцеву перевезли в приватну клініку, подалі від набридливих очей.
Ну, цього слід було сподіватися. Власне, я й не думав, що після скандалу, влаштованого іменитою пацієнткою, мені дозволять із нею побачитися вдруге. Нехай лікарня «рідна» і керівництво мені дещо зобов’язане, нікому не хочеться заводитися через очевидну дурню.
Проте адресу лікарні мені все ж таки дали, і я подався через усе місто в бік Феофанії. У тамтешній лікарні я ніколи не був. Але, як більшість і виробників, і споживачів інформації, знаю: там люблять пересиджувати тяжкі часи українські політики, над якими завис дамоклів меч, та доведені до нібито передінфарктного стану українські бізнесмени. Щось не пригадую, аби там якорилися діячі шоу-бізнесу, навіть імениті. Значить, Анжелу Сонцеву, перспективну, та все ж таки — початківку, туди хтось заховав від сторонніх очей свідомо.
Покровитель.
Сама Анжела навряд чи спланувала подібну комбінацію. Я знайомий зі співачкою дуже мало, спілкувався і того менше. З того, що я вже дізнався про неї, склалося враження: дівчина метка, свого не випустить, та аж таким комбінаторським розумом не відзначається. Враження і не погане, і не хороше. Серед нас багато таких. Он я сам не з лоєм у голові.
Отже, у Феофанії Сонцеву хтось заховав. Що це може означати? Лише справедливість моїх припущень. На неї справді вчинили замах невідомі. Натомість інші невідомі взяли справу в свої руки, на якийсь час зробивши співачку недоступною. Виходить, скромна Попелюшка з шоу-бізнесу комусь почала серйозно заважати, а комусь навпаки — дуже потрібна.
Зупинивши машину неподалік від знаменитої лікарні, я вийшов, розім’яв затерплі від цілоденного сидіння то за столом, то за кермом суглоби, недбало запхав руки до кишень куртки і рушив до входу. Мене ніхто не зупиняв, у вестибюлі також не було очікуваних мордатих сек’юріті. Та вже за кілька хвилин я повертався назад: жіночка в білому халаті з реєстратури сухо відповіла: інформація про пацієнтів, їхній стан і відвідування хворих лише для рідних і тих, кого пацієнт вніс у спеціальний список. Хоч списку я не бачив, проте точно знаю — мого прізвища там немає.
Нехай так. Йдучи до машини, я на ходу озирнувся, пробіг очима по освітлених вікнах палат, наче намагаючись вирахувати, чи виходить Анжелине вікно на цей бік. Потім сів за кермо і поїхав додому.
Мобілка в кишені ожила, коли я вже встромляв ключ у замок, тримаючи в лівій руці літровий пластиковий балон темного пива. Повернувши ключ, відчинивши двері і зайшовши в квартиру, я прихилився до одвірка і витягнув телефон. Зиркнув на дисплей.
«Приватний дзвінок 1» — висвітилося на ньому.