Жорстокий ліс
Шрифт:
— Що малисьмо робити?
— Ну, — невпевнено мовив Пилип, — у лісі повештатись… Далі від вогнища.
— Зараз світатиме, — погодився Андрій, — ми з Сергійком підемо, а ти погрійся. Гайнемо до боліт, — вказав ліворуч, — і назад.
— А може, Сергій з кіньми залишиться? Малий ще…
Андрій скосував на Сергійка, хотів уже сказати про автомат, та хлопець застережливо похитав головою, і Андрій промовчав.
— Не такий вже й малий, — заперечив. — Піде зі мною. А ти, коли відпочинеш, вздовж ручая походи.
— Буде зроблено, пане
— Я тебе тільки раз цюкну, то вже й не базікатимеш!
— Гречана каша сама… — почав Пилип, та не закінчив. — Може, кіньми? — запропонував.
— Та нехай пасуться. Від них тільки галас…
Андрій затягнув ремінець ще на одну дірку.
— Пішли! — зробив рішучий знак Сергійкові і зник за освітленим колом.
Пилип полежав на боці, гріючи спину й дивлячись хлопцям услід. Потім з'їв ще кілька картоплин і пішов до коней, що паслися біля ручая. Білка підскакала до нього, тицьнулася теплою мордою в плече, наче запитуючи, що потрібно хазяїну?
Вороний форкнув невдоволено, певно, не схвалював Білчине підлабузництво. Нараз він настовбурчив вуха і втягнув у себе повітря — принюхувався. Форкнув тривожно, буцім відчув небезпеку. Білка також насторожилася.
Пилип зрозумів: щось стурбувало коней, може, якийсь звір…
Тривога коней передалася хлопцеві — метнувся до найближчого дуба, припав до могутнього, в кілька обхватів, стовбура і одразу відчув полегкість, наче дуб міг захистити його.
Небо на сході вже побіліло, і між деревами лягли передранкові тіні. Пилип висунув голову з-за стовбура й помітив, що одна з цих тіней обережно рухалася поміж дубами в бік згасаючого вогнища, яке звідси видавалося мерехтливим світлячком.
Пилип не спускав з рухомої тіні очей, вже збагнувши, що це — чоловік, який, трохи зігнувшись, перебігає від стовбура до стовбура.
Обережно, щоб не тріснула під ногою гілка, хлопець сковзнув до найближчого дуба, визирнув. Чоловік зник, тінь розчинилася в гущавині. А може, Пилипові все це тільки видалося?
Але ж і коні почули чужого…
Згадка про тривогу коней остаточно надала Пилипові певності, і він посунув до гущавини, де зник невідомий.
Тут пахло прілим листям і грибами, продиратися поміж молодих дубків, які переплелися вітами, було важко, та Пилип ступав обережно, нечутно відхиляючи гілки й намагаючись не дихати. Ось уже й кінець заростей — хлопчик визирнув і побачив за кілька кроків чоловіка, який дивився з-за дерев на вогнище. Він був у пілотці, плащі й тримав у руці автомат.
Спочатку Пилипові здалося, що це гітлерівський солдат. Хлопець позадкував, щоб сховатися в гущавині, та на якусь невловиму мить його погляд зупинився на автоматі. Пилип ледь не скрикнув од радості й сміливо вийшов із свого укриття.
— Вуйку! — погукав неголосно. — Ідіть-но сюди!
Пилип почув, як клацнув затвор автомата. Не німецького «шмайсера» з ріжком, а з круглим диском і дерев'яним прикладом:
— Вуйку, — повторив, — не стріляйте, бо я тут один і хочу вам щось мовити!
Минуло кілька секунд — либонь, солдат хотів упевнитися, що Пилип справді один, — нарешті він виступив з-за стовбура й запитав:
— Це ти розклав вогнище?
— Так.
— Що робиш тут?
— Та нічліжимо. Коні в нас…
— Підійди.
Пилип рушив повільно і якось невпевнено — все трохи боявся чи тривожився — йшов, витягнувши шию й відкинувши назад голову. Лише наблизившись до людини в пілотці, побачив, яка вона висока. Пилип у житті не бачив таких високих, мабуть, якщо б став на плечі Андрійкові, і тоді був би нижчий.
Солдат нахилився до нього, огледів уважно, запитав приязно:
— Кажеш, нічліжите?.. А де ж інші?
— А вони вас шукають.
— Як це нас? — солдат мимоволі схопився за автомат і озирнувся. — Звідки знаєте?
— Ви, вуйку, не хвилюйтесь, я вам зараз усе розповім. — До Пилипка почала повертатися впевненість. — Ви ж радянські розвідники?
Солдат раптом присів перед ним навпочіпки, тепер його обличчя було врівень з Пилиповим, він взяв хлопця за плечі великими важкими руками — Пилип одразу відчув, які сильні ці руки, йому зробилося щімко й захотілося плакати, та стояв і не відводив погляду від уважних і вивчаючих очей солдата.
— Що ти сказав? — запитав той.
Пилип знав тепер, що це точно радянський розвідник, на якого вони так довго, чекали і вже майже не сподівалися побачити. Якась тепла хвиля підступила до горла, і він заговорив швидко, немов боявся, що його зупинять і він забуде все, що мусить сказати:
— Якщо ви розвідники, то стережіться! Ми навмисне тут нічліжимо, щоб попередити… Андрій дізнався, що бандери полюють на вас, це він довідне знає, бо почув від самого Коршуна. Німці йому наказали, і бандери засіли тут…
Солдат трохи стиснув йому плечі, і Пилип зупинився, наче кінь, якого взяли в шенкеля.
— Що за Коршун і при чому тут бандерівці? — запитав. — Ану, давай все по порядку.
Пилип шморгнув носом, засоромившись, обтерся рукавом і розповів, що почув від Андрія.
Солдат слухав, дивлячись немиготливо й не перебиваючи. Вислухавши, підвівся й погладив Пилипа по голові. Мовив, неначе поскаржився:
— Не всі слова твої я зрозумів, та в основному ясно. Друзі твої пішли нас шукати? Куди?
— До боліт.
— Далеко туди?
— Версти чотири.
— От що, — вирішив солдат, — пішли!
Пилип озирнувся на Білку, що підійшла зовсім близько, й солдат зрозумів його.
— За коней не хвилюйся, — заспокоїв, — тут недалеко, розкажеш усе лейтенантові. — Він узяв хлопця за руку, наче боявся, що той втече, і, нахилившись, розсунув плечем чагарники.
Лейтенант Бутурлак, вислухавши Пилипа, спохмурнів. Розкрив планшет, підкликав хлопця.