Жорстокий ліс
Шрифт:
— За озеро ж по траву їздив… Питаю, бачив?
— Це ти про пса? — вдав, що здогадався Андрій. — Тонку кишку маєш. Вони за нього аж два кіла сала правлять. — Знав, що навіть Грицько не зможе одразу дістати стільки сала, а йому потрібна була відстрочка лише до ночі.
— Два кіла! — вигукнув Грицько. — Та два кіла сала за них обох не дадуть! Бач. чого захотіли!
— Отож я й кажу — забагато. Хотів з ними стокмитися за кіло, й розмовляти не хочуть.
— Що-що? — не повірив Грицько. — Вівчарка?
Андрій ледь помітно всміхнувся. Знав, на який гачок підчепити Грицька — той давно мріяв про вівчарку, просив навіть вуйка Кирила дістати десь, але вівчарки були лише в есесівців, і дістати такого пса не зміг навіть Коршун.
— Либонь, від німців колись відбився пес, — інтригував далі Андрій. — Худий, кажуть, усі ребра видно, та злий — не підступишся!
— Як же вони його?..
— Голодний, — авторитетно пояснив Андрій, — коли пес голодний, за ким хочеш піде.
— То я ж його годуватиму! — зрадів Грицько та одразу й спохмурнів. — Два кіла сала мати не дадуть.
— Так, не дадуть, — погодився Андрій. — Може, коли всі задачки розв'яжеш.
— Слухай, — улесливо почав Грицько, — хочеш, я тобі протитанкові гранати віддам?
— Хочу.
— Ти от що, — по-змовницькому зашепотів Грицько, — коли мати до комори підуть, гукнеш їх, мовляв, до крамниці хтось кличе…
— Так вона й зірветься знеобачки! Замкне комору за собою.
— Може, й забудуть?
— Все може бути. Та навряд.
Грицько озирнувся злодійкувато.
— Тоді я… — він не доказав, але Андрій здогадався, що задумав Гриць: певно, витягне ключа в матері і залізе вночі в комору.
Поколупавши в носі, Грицько запропонував:
— Я зараз хотів би глянути на того пса. Гайнемо разом?
— А стайню хто чиститиме?
— То я побіжу сам…
— Злі Демчуки на тебе, — застеріг Андрій. — Пилип нахвалявся, що вуха обірве.
— У-у, гицель собачий, — насварився кулаком Грицько. Та згадавши, що саме від цього гицеля залежить, чи матиме він вівчарку, полагіднішав. — Коли звільнишся, збігаємо? — попросив.
Андрій кивнув невизначено і, захопивши вила, подався до стайні. Не встиг ще прибрати гній з-під коней, як у щілину між стулками дверей просунулося збуджене Грицькове обличчя.
— Швидше, — мовив, — там батько їдуть, а мати в коморі, то гукни її! Мовляв, батько кличуть…
— А потім усі шишки на мою голову!
— Е-е, скажеш — помилився…
Андрій знав, що Грицько не відчепиться, але й не хотів допомагати. Та, зрештою, нехай ризикне: якщо навіть Грицькові і вдасться поцупити сало, можна буде ще щось вигадати. Головне — дотягнути до вечора.
Хлопець увіткнув вила в купу гною, вийшов із стайні. Грицько з надією дивився на нього.
— Чого стовбичиш? — пригримнув Андрій.
Той посміхнувся улесливо, югнув за ріг стайні і заховався в кущах смородини.
Побачивши бричку Северина Романовича, що завертала до воріт, Андрій гукнув голосно:
— Тітко Ганно, вуйко приїхали!
Тітка визирнула з комори, обтерла руки білою ганчіркою і заклопоталася:
— У мене борщ охолов, і він того не потрапить, що крутишся цілий день… — вона щезла в коморі і з'явилася через кілька секунд з кільцем ковбаси. Андрієві здалося, що затрималася на мить біля дверей і туди-сюди глипнула очима, та, либонь, тільки здалося, бо задріботіла до кухні, охкаючи.
Хлопець провів її уважним поглядом, скосував на смородинові кущі, з-за яких визирав Грицько, невдоволено гмикнув: цьому пуголовку таланить…
Щойно мати увійшла в кухню, Гриць кількома стрибками подолав відстань од кущів до комори і спритно прослизнув у двері.
— Гей, — загорлав з вулиці Андрієві Северин Романович, — помер ти, чи що? Відчиняй ворота!
Хлопець побіг до воріт і не побачив, що мало не тої ж секунди безшумно прочинилися кухонні двері і тітка Ганна метнулася до комори.
Андрій узяв коня за вудила й завів у двір, Северин Романович зістрибнув з брички, скинув кашкета, обтер спітніле чоло рукавом, хотів щось сказати Андрієві, та не встиг, бо в коморі почувся лемент, звідти визирнула тітка Ганна, замахала руками, підкликаючи чоловіка.
— Йди-но сюди, Северине, подивись на свого сина, злодія клятого! Він спричиниться до моєї загибелі, все йому пхаєш і пхаєш, а йому все мало й мало!
Северин Романович потягнувся, розминаючись з дороги. Запитав байдуже:
— Чого заґелґотіла?
Кинув батіг на сидіння — видно було, що притомився і йому не до сімейних чвар.
— Це я гелгочу! — вибухнула жінка. — Подивись ти на нього! — вона виштовхнула з комори засоромленого Грицька — дивився спідлоба, наїжачившись. — Глянь, що в нього за пазухою! — Засунула руку й витягла величезний шмат сала. — Я ще вдень помітила — кільце ковбаси зникло. На того батяра подумала, прости господи, — кивнула на Андрія, — ну, вирішила, я ж тебе підловлю, а, виявляється, ось хто! Кажи, для чого воно тобі? — вдарила салом по шиї. — Чи не годують тебе, голодний ходиш?