Жорстокий ліс
Шрифт:
— Сиди тихо, хлопче, — скосував на нього Фрось, — і ховайся, бо зараз тут така стрілянина вчиниться!..
Та Фросеві прогнози не здійснилися. Від хижі глухо гахнуло — і тиша.
Фрось схопився за бінокль, глянув, потім підвівся й побіг до хижі. За ним рідким цепом трюхикали бандерівці. На Грицька ніхто не звертав уваги, і він побіг слідом, намагаючись триматися за спиною кремезного стрільця в темно-синьому жупані.
Хижа горіла. Матлюк стояв неподалік, із задоволенням спостерігаючи, як язики
— Як я її! — похвалився Фросеві.
— Там хтось був?
— Нікого, — зітхнув Матлюк з удаваним розчаруванням. — Але якщо б і були…
— Файно зробив, — похвалив Фрось.
Побачив Грицька, поманив пальцем. Мовив невдоволено:
— Отже, помилочка вийшла…
— Але ж ми гадали…
— Усі гадають! — повчально підвів пальця Фрось. — І не вгадали!
— Не вгадали, — погодився Грицько. Нараз витягнув шию, вдивляючись в очерети. — А де ж човен? — запитав розгублено. — Я залишив там човен, — тицьнув пальцем в очерети, — а його нема.
Фрось насторожився.
— Який човен?
— Наш, рибальський. Вони могли скористатися ним.
Фрось одразу зрозумів Грицька. Побіг до берега, скочив на містки й прилип до бінокля. Грицько й неозброєним оком помітив чорну цятку на тлі темніючого неба.
— Правіше дивіться, вуйку! — закричав схвильовано. — Бачите — правіше!
Фрось навів бінокль і завмер.
— Ось вони, батяри… — промимрив крізь зуби. — Не наздогнати…
Та раптом рішився.
— Степане, — загорлав щосили. — Коней давай, прошу я тебе, і швидше, бо втечуть!
Степан замахав руками, вистрелив з карабіна в повітря, і коноводи зрозуміли його, погнали коней до хижі.
— Ну, дорогенькі, не втрачайте часу! — Фрось скочив на свого мерина. — Берегом, бережечком, прошу я вас ласкаво, і зброю тримайте наготові! Мусимо перехопити їх!
— Вони скачуть берегом… — Бутурлак одірвався од бінокля. — Сідай, Іванов, на весла, тепер все одно — побачать нас чи не побачать… — зміряв відстань до берега. — Кожна хвилина дорога!
Іванов помінявся місцями з хлопчиками, наліг на весла так, що човен зачерпнув бортом.
— Не постріляють, так потонемо, — пробуркотів Горянський.
— Лежи й мовчи, — пригримнув на нього сержант. — Не так уже й далеко до берега.
Лейтенант стежив за вершниками.
— Швидко женуть, — повідомив, — встигнути б.
— Нам би до лісу дістатися, — сказав старий Демчук. — Півверсти від берега. А потім ще півтори до боліт.
Ніхто не відповів йому.
Сиділи, не зводячи очей з далекого берега. Звідси неозброєним оком вершників не було видно, та все ж вглядалися, сподіваючись побачити. А Іванов налягав на весла, могутніми гребками женучи човен до берега.
— Вітер супрутний… —
І справді, вечірній вітер повіяв од берега, погнав дрібні хвилі, вони розбивались об ніс човна — Сергійкова сорочка намокла й неприємно холодила, але хлопець не скаржився, лежав на просмолених дошках, напружено вдивляючись у берег. Нараз підвівся на коліна, закричав тонким голосом, вказуючи на берег лівіше від човна:
— Дивіться он туди, вуйку, і там вершники!
Увага всіх була прикута до берега праворуч від човна, звідки мусила з'явитись небезпека, і ніхто не помітив, як з прибережних чагарників на піщаний горбочок за кілометр від берега вискочило кілька вершників.
Постояли, роздивляючись, і швидко поскакали вздовж узлісся напереріз радянським розвідникам.
А човен уже ткнувся носом у берег.
Першим оцінив ситуацію Бутурлак: вистрибнув просто у воду і побіг до лісу, давши довгу автоматну чергу по вершниках. Видно, ні в кого не влучив — стріляв на ходу й не дуже цілився, — та досяг своєї мети: двоє передніх різко осадили коней, а інші почали завертати до лісу.
— Швидше! — замахав рукою Бутурлак і дав другу чергу, більш прицільну, бо один з коней ткнувся з розбігу в землю, перевалився через голову, підім'явши під себе вершника.
Лейтенант озирнувся, побачив, що його наздоганяє Андрій, вказав на ліс, а сам знову обстріляв бандерівців.
Демчук біг перший, тягнучи Сергійка за руку і весь час озираючись на Пилипа. Горянський підтримував Васюту. До лісу лишалося півдороги, і Бутурлак подумав, що, поки бандерівці не оговталися й не відкрили вогонь, їм, напевно, вдасться добігти до узлісся.
Лейтенант скинув автомат, щоб знову обстріляти бандерівців, та поруч застрочили — впевнено й сердито, і один з вершників змахнув руками і впав з коня.
Бутурлак побачив — Андрій простягнувся на траві, тримає «шмайсера» як на вченнях, біля правої щоки, й стріляє короткими прицільними чергами.
— Швидше до лісу! — загорлав розгнівано Бутурлак, але хлопець, либонь, не почув, бо продовжував стріляти. — Я тобі що сказав! — підбіг і схопив Андрія за плече. — Ану, швидше!
Хлопець зиркнув здивовано — забув про все, крім вершників, — бився б з ними до кінця, та, побачивши гнівне лейтенантове обличчя, винувато осміхнувся й побіг слідом за іншими. Чув за спиною дихання Бутурлака й не втримався, щоб не похвалитися:
— Бачили, вуйку, як я їх?..
— Бачив, гарно стріляєш! — Бутурлак хотів додати ще щось схвальне, та не встиг, бо перші кулі бандерівців засвистіли над їхніми головами, і він інстинктивно пригнувся й запетляв поміж рідких чагарників — за півсотні метрів вони вже густішали, починалось узлісся.