Жорстокий ліс
Шрифт:
Так, першим повоєнним сільським комсомольцем був Богдан Вербицький. Він вступив до комсомолу в армії, демобілізувався за станом здоров'я і приїхав до Острожан.
Ну, Богдан Вербицький — комсомолець, це було зрозуміло й закономірно, ні в кого не викликало здивування. Але коли Вірка похвалилася хлопцям, що перед тим, коли батько привіз її до Острожан, вступила до комсомолу, Андрій не повірив, зареготав навіть зневажливо, та мусив замовкнути, коли Вірка показала комсомольський квиток — справжній квиток з фотографією
Підтримав тоді Андрія тільки Пилип — ось що таке відданий друг!
Взяв у Віри квиток, роздивився уважно, ледь не понюхав, зітхнув, шморгнув носом і запитав:
— Ну, добре, а урядові нагороди маєш?
— Ні… — заметляла косами. — Не маю. А от в мого батька…
— Чекай, — обірвав Пилип. — А в Андрія медаль «За відвагу».
— Не може бути! — округлила очі Вірка. — І за що тебе нагородили?
— Ми радянських розвідників рятували, — пояснив Пилип, — Андрій бій прийняв і скосив двох бандер.
У Вірки витягнулось обличчя. Це сподобалось Андрієві, він удав, що все це ніц не варто, зробив навіть зневажливий жест, мовляв: що ж тут такого — прийняти бій! Та перехопив Пилипів погляд і трохи знітився.
Справді, чого набундючився, як півень, перед дівчиськом!
Слава богу, хоч вона не помітила його миттєвої пихатості, простягла руку й попросила:
— Покажи!
— Чого б я її з собою носив?
— То пішли.
Андрієві хотілося піти й показати, іноді він вдома витягав із скрині гімнастерку з пришпиленою до неї медаллю, мацав медаль пальцями, милувався й навіть надягав гімнастерку. Потім сам соромився свого хлоп'яцтва і зневажав себе за слабкість — невже, думав, і Петро Андрійович отак витягає свій офіцерський мундир і приміряє його на самоті перед дзеркалом?
У Петра Андрійовича, щоправда, три ордени й п'ять медалей, та «За відвагу» нема, нема й у Вербицького, отже, він один з острожанців удостоєний такої нагороди: солдати казали йому, що «За відвагу» — дуже рідкісна й почесна медаль.
І все ж Віра тоді наполягла на своєму, довелося показувати їй медаль. То більше, що Андрій, дізнавшись про належність дівчини до комсомолу, проникся до неї повагою, точніше, не те що повагою — хіба можна по-справжньому поважати голоколінне дівчисько! — просто вони з Пилипом, не змовляючись, визнали її за свою і, як рівну, допустили в хлопчаче товариство.
Того ж вечора хлопці мали розмову з директором школи Петром Андрійовичем Ротачем.
— Оце, Петре Андрійовичу, якось негарно виходить, — почав Пилип, — нам скоро по п'ятнадцять, а про комсомол лише думаємо…
Ротач — демобілізований капітан: носив кулю у легенях і тому часто кашляв — розгладив пишні вуса й відклав сокиру. Полюбляв у вільний час теслярувати — стругав дошки для парт, лагодив у класах підлогу. Зараз збирався поміняти дерев'яні приступки на ґанку. Відповів статечно:
— Маєш рацію, Пилипе, але ж, знаєш, чому так сталося?
Пилип кивнув: звичайно, з нього та Андрія комсомольську організацію не створиш. Але ж Петро Андрійович мусить знати, що Нюрці Барабашевій вже виповнилося чотирнадцять, і вона хоче до комсомолу. Ще й Вірка…
Він хотів сказати про це директорові, але той випередив його:
— Я вже говорив про це в райкомі комсомолу, на тому тижні секретар приїде до нас, зберемо молодь…
Петро Андрійович — чудо. Так завжди: не встигнеш подумати про щось, а в нього вже готова відповідь.
— Може, вам треба допомогти?
Петро Андрійович скосив хитре око на хлопців. Ось як воно виходить: так не допросишся, а почули про комсомол — будь ласка!..
— Пришкільна ділянка бур'янами заросла. Організуйте прополювання.
— Завтра зробимо, — пообіцяв Пилип твердо, — дітлахів наженемо й самі… — осікся: чи личить майбутньому комсомольцеві разом з малечею полоти бур'яни?
— Самі також, — зрозумів його вагання директор.
— Звичайно!
Поки Пилип домовлявся з директором про роботу на ділянці, Андрій зазирнув у стайню, де колись стояв Сірко. Добрячий був кінь, де він зараз?
Року ще не минуло, як Андрій повернувся в Острожани. Тоді, після бою з бандерівцями, старий Демчук вивів розвідників через болота кілометрів за двадцять від Острожан. Сам із синами подався на одному йому відомий хутір розшукувати дружину, а Андрій лишився з розвідниками.
Наступної ночі перейшли лінію фронту. Бутурлак пригрів Андрія, як брата, розвідники екіпірували його, зарахували до складу свого підрозділу, та, коли фронт рушив уперед і Острожани були звільнені, лейтенант сам доставив його в село.
«Треба вчитися!» — такий був його аргумент, і хлопець не міг не погодитися з цим. То більше, що в будинку Северина Романовича Жмудя, який утік з гітлерівцями, було відкрито семирічку, й демобілізований політрук Петро Андрійович Ротач почав директорувати в ній.
У стайні стояв тепер непоказний рябий кінь, та на ньому трималося все шкільне господарство: завозили дрова, орали жмудівський город, який називався тепер пришкільною ділянкою, їздили до райцентру по будматеріали для ремонту приміщення та навчальні посібники.
— Петре Андрійовичу, — спитав Андрій, — а можна буде в п'ятницю до містечка з'їздити?
Директор зиркнув запитально.
— Для чого?
Андрій витягнув з кишені сірого конверта — не солдатського трикутника, а справжнього конверта та ще й з маркою в куточку. Помахав гордовито.
— Одержав від лейтенанта Бутурлака. Він був поранений, лежав у шпиталі, а зараз виписується й хоче місяць пожити в нас. Пише, що мріє порибалити, й взагалі сподобалося йому тут.