Жорстокий ліс
Шрифт:
Якщо йти вздовж улоговини, то завжди можна набрати з півкошика, а в грибні роки й кошик боровиків. Сьогодні гриби траплялися не так і часто, але через годину було вже півкошика. Хлопець вийшов на невеличку галявину й зупинився вражений: посередині її витягнувся на товстій ніжці величезний, може, на кілограм, білий гриб.
Андрійко постояв трохи, підійшов до гриба обережно, немов міг сполохати його, обійшов навколо й сів поруч, не насмілюючись зрізати. Обережно зняв із шапки сухий дубовий листочок, попестив гриб, відчувши долонею, який здоровий
Зітхнувши, зрізав.
Справді, гриб був хоч і великий, та здоровий, без хробаків, і Андрій уявив, як здивується Бутурлак. Либонь, і не бачив таких, точно, не бачив, навіть в їхньому грибному краю такі зустрічаються нечасто. А під Харковом, звідки родом Бутурлак, і лісів справжніх не лишилося.
Боровик зайняв третину кошика, і Андрієві розхотілося далі збирати гриби. За звичкою глянув на небо, визначаючи час, але відразу згадав про годинника — нема ще й шостої.
Простягнувся на траві, підклавши долоні під голову, лежав і чув, як рухається час.
Раніше в такі хвилини час немов завмирав, зупинявся: Андрійко не рухався, не рухався й час, він засинав, і все засинало разом з ним, хіба що тільки хмаринки були непідвладні його волі.
І зараз він заплющив очі, наказуючи всьому навколо зупинитися, а маленькі, зовсім маленькі секундочки не послухалися, цокали й цокали біля вуха, і Андрій відкинув ліву руку, щоб підкорити час.
Цокання припинилося, та секунди все ж рухалися, тепер хлопець не чув, а бачив їх: вони пробиралися до нього крізь траву, видиралися по сорочці на груди, тут шикувалися в колони і йшли, твердо тримаючи крок, як на параді — цок, цок, цок…
Ілюзія цього маршу була настільки сильною, що хлопцеві захотілося сісти й струсити з себе оце безкінечне рухливе військо, він провів долонею по сорочці на грудях, та секунди йшли і йшли, твердо тримаючи ногу.
Андрійко сів, і секунди зникли — тепер вітерець ворушив листя на деревах, поруч ганялися один за одним великі різнокольорові метелики й теленькали якісь голосисті птахи.
Пахло медом, травами й грибами, а великий синій дзвоник гойдався поруч гордовито й переможно, наче був справжнім церковним дзвоном, і треба лише нахилитися до нього, щоб почути тривожну музику.
Андрій похилитав дзвоник, і… автоматна черга розірвала тишу.
Хлопець схопив тоненьке стебло, затрусив ним, та автомат мовчав.
Але ж він точно чув чергу, навіть знав — чергу із «шмайсера», бо тільки німецький автомат б'є так — сухо й вимогливо.
Ще кілька секунд Андрій калатав дзвоником, поки справжній зміст того, що відбулося, не дійшов до його свідомості. Схопивши кошик, перебіг до густих заростей ожини, що починалися одразу за галявиною. Завмер, прислухаючись.
Кружляють метелики над галявиною, й голосисті птахи сваряться на дубі…
Але ж він точно чув автоматну чергу і зовсім близько…
Андрій заховав кошика в гущавині і, обійшовши ожинові зарості, обережно заглибився в ліс.
Одразу починались горіхові хащі, потім ішов дубняк, хлопець проминув його, сковзаючи поміж деревами, далі дуби робилися товстими, розступалися, та, дивно, ліс похмурнішав, сонячні промені майже не проникали крізь густі крони.
На краю цього темного лісу мелькнула тінь, і Андрій заховався за дерево. Визирнув і побачив: чоловік нахилився над чимось, і автомат звисає з шиї.
З такої відстані, та й ще в темному лісі, хлопець не міг розгледіти обличчя чоловіка, навіть у чому одягнутий, — бачив тільки, що незнайомець високий і що на голові в нього звичайний цивільний капелюх з крисами.
Чоловік підняв щось із землі й закинув за плечі.
«Косуля…»— скоріше здогадався, ніж побачив, Андрій.
Зігнувшись під вагою тварини, чоловік рушив поміж дубів — щось в його постаті видалося знайомим хлопцеві, немов десь уже зустрічався з цією високою людиною — напружив пам'ять, та образ одразу розпливався й робився нереальним — справді, чи так вже й мало траплялося на Андрієвому шляху високих чоловіків?
«Може, браконьєр?» — подумав, та який же браконьєр ходитиме в ліс із «шмайсером»?
А високий уже зник за дубовими стовбурами, наче не було ні його, ні косулі, ні автоматної черги — ліс мовчав, і тільки вдалині, куди пішов чоловік із косулею, голосно тріскотіла сорока.
Бутурлак, зазирнувши до кошика, лише покрутив здивовано головою.
— Оце зараз набрав? — запитав недовірливо.
— Коли ж ще?
— Ну й ну! — витягнув гриба-велетня, підняв над головою — ще трохи й була б парасолька. — Такого й на сковорідку класти шкода.
— Нічого, — пообіцяв Андрій, хоча й не зовсім впевнено, — ще знайдемо, в нас це не дивина!
Лейтенант заходився чистити картоплю, Андрій накришив повну сковорідку грибів і тільки після цього розповів про чергу із «шмайсера» і вбиту косулю.
Бутурлак слухав мовчки, і з виразу його обличчя Андрій не міг зрозуміти, як ставиться лейтенант до його повідомлення.
Бутурлак закінчив чистити картоплю, сполоснув у чистій воді й поставив казан на плиту. Обтер руки й лише тоді перепитав:
— Ти впевнений, що стріляли із «шмайсера»?
Андрій стенув плечима і пояснив:
— Я ж казав, потім бачив у нього автомат на шиї…
Лейтенант подумав трохи.
— Познайом мене з вашим директором, — попросив раптом, і між цим проханням і запитанням про автомат Андрій не знайшов ніякого зв'язку.
— А я запросив його на сніданок, він також гриби любить.
— Запросив, і добре зробив. Я сам хотів до нього йти. — Бутурлак якось збоку, трохи нахиливши голову, подивився на Андрія й мовив: — І ще така справа… В селі є зброя, не чув?