Жорстокий ліс
Шрифт:
З воза звішувалася рука — велика рука з мозолями на долоні, вона безвільно гойдалася, і пальці залишали слід на піску.
За возом ішло кілька бабів, босоногі дітлахи бігли поруч, з цікавістю дивлячись на вбитого, оббігали старого Демчука, щось запитували, та вуйко Антон ішов мовчки, здається, нічого не бачив і нічого не чув, дивився просто поперед себе, іноді вйокаючи на Білку, та робив це за звичкою — хто ж підганятиме коней, коли на возі покійник?
Андрій дочекався, поки віз порівняється з ним, і пішов поруч мовчки, не спускаючи очей з руки, що мертво гойдалася попід
— Хто його?..
Звичайно, це могла запитати лише Вірка. Андрій зиркнув на неї невдоволено, та одразу полагіднішав: що з неї візьмеш — дурне дівчисько, яке, мабуть, ніколи в житті й не чуло стрілянини.
— Бандери, хто! — відповів. Подивився на Вірчині великі зеленаві очі, які стали ще більшими від переляку, додав, наче міг цим хоч трохи заспокоїти: — «Яструбок» він, ну й…
Дівчина йшла поруч вузькою стежкою, торкаючись голим засмаглим плечем Андрієвої руки. Нараз хлопець засоромився й притишив ходу, пропустивши її вперед, — тепер Вірка йшла поруч Пилипа й зверталася до нього зі своїми наївними запитаннями.
Андрій на мить пошкодував, що вчинив так, але відразу забув і про дівчину, й про Пилипа, бо з воріт напроти кинулася жінка — заголосила пронизливо й тонко, і справжній розпач був у цьому голосінні.
— На кого ж ти залишив нас? — рвалося в жінки з грудей. Вона схопилася за край воза, намагаючись відкинути ватянку, котрою було вкрите обличчя вбитого, не вірила, що вмер, хотіла сама пересвідчитися. — Рідна кров моя!
Це була тітка Текля, Шелюкова сестра, і Андрій подумав, що справді їй тепер буде сутужно. Чоловік загинув на війні, дочекалася брата — двічі був поранений, десь під Курськом, а потім під Житомиром, та одужав і ось уже півроку, як повернувся до Острожан. Мешкав у сестри, і вона з своїми трьома дочками — одна одної менша — нарешті хоч зітхнула легше.
— Кляті іроди! — голос тітки Теклі злетів високо і там, на верхній ноті, захлинувся болем. — І піднялась у вас рука, вбивці криваві!
В кінці вулиці з'явилася людина з карабіном за плечима, і Андрій здалеку впізнав другого сільського «яструбка» Богдана Вербицького.
Демчук зупинив воза біля Вербицького, простягнув йому карабіна. Той узяв мовчки, закинув за друге плече, так і стояв, з двома карабінами, і Андрій подумав, що краще б у нього був один автомат.
Демчук відгорнув ватянку з обличчя вбитого й нарешті підняв його руку.
Голова Шелюка лежала на свіжій траві, певно, він сам накосив її, — дивився в небо розплющеними очима, і пасма мокрого від поту волосся прилипли до чола. Здавалось, він живий, просто приліг на хвилину відпочити, і коса з необтертою травою була поруч.
— Ховатимемо з сільради, — мовив Демчук, і Вербицький ствердно нахилив голову.
— Як сталося? — запитав по паузі.
— У спину з автомата, — пояснив Демчук. — Він косив на галявині, а стріляли з лісу. Підійшли кроків на тридцять і вдарили з кущів. Я гільзи знайшов.
— Скільки їх було?
— Двоє. По слідах визначив… Убили й пішли, навіть карабіна не забрали.
Тітка Текля, яка прислухалася до розмови, гукнула в розпачі:
— У спину стріляли, ви чуєте, люди, в спину, вар'яти безбожні, що ж це
— Отаке й робиться… — якось байдужливо відповів Вербицький, а може, це тільки видалося Андрієві, що байдужливо — адже ж то випадок, що вбили Шелюка, могли ж і Вербицького, і хтозна, скільки ще залишилося йому жити?
Якщо бандерівці з'явилися біля села, то недаремно… З минулої осені не було в Острожанах жодного такого випадку, люди вже звикли до спокою — і ось тобі…
Демчук вйокнув, і Білка потягла віз до сільради.
Половину будинків під чорним тесом займала крамниця, в двох кімнатах розташувалася сільрада, про що свідчив червоний прапорець над ґанком і диктова дошка, на якій друкованими літерами Пилип на замовлення батька вивів: «Острожанська совітська сільрада. Ласкаво просимо».
Тут, у маленькій кімнатці з вікном на вулицю, за звичайним сосновим столом, вкритим червоною скатертиною, засідав Антон Іванович Демчук — голова Острожанської сільради. Щоправда, застати його тут було важко, дядько Антон нудився в кімнаті й вирішував часом усі питання на озері, на вулиці чи на чиємусь городі — тут же тулив печатку, спершу довго й ретельно подмухавши на неї.
Тіло Шелюка перенесли в сільраду. Почали сходитися люди — звістка про вбивство «яструбка» облетіла все село.
Андрій з Вірою й Пилипом стояли біля ґанку, прислухалися до балачок.
— Тепер у ліс не потикайся, — збуджено казала молодиця в квітчастій хустці. — Не до добра це, якщо бандери зуби показують…
— А вони тільки скомунізованих чіпають, — заперечила тітка з довгим, зморшкуватим обличчям. — Ми їм ні до чого!
— Скомунізованих? — взялася молодиця в боки. — У тебе син де? Я ж листи від нього сама тобі читала — тамтих японців б'є, значить, у Совітській Армії. І ти, виходить, скомунізована…
— Ану їх під три чорти, твоїх бандер! — огризнулася тітка.
— Моїх? — затуркотіла молодиця. — Та я б їх!.. — нараз озирнулася, видно, злякалася. — Та бог із ними… — зашилила губи у посмішці.
— Чого це вона? — штовхнула Андрія ліктем Віра.
— А-а, — відмахнувся, — хіба не розумієш?
— Звідки ж їй? — встряв Пилип.
Справді, звідки? Андрій зиркнув на дівчину, наче вперше побачив. У сіро-зелених очах і цікавість, і здивування — що поробиш, дівчина нетутешня, про бандерівців тільки чула, та й, певно, лише краєм вуха…
Віра тонкими довгими пальцями сіпала кінець туго заплетеної коси з рожевою стрічкою. Одягнута в дешевеньку бавовняну сукенку, пошиту, правда, не по-сільському, сільські дівчата носять широкі й нижче колін, а Вірка колінами світить. Та не коротка сукня відрізняла Віру від сільських дівчат, і навіть не сандалії, жовті шкіряні сандалії — предмет потаємної заздрості сільських модниць, — Вірка була комсомолка.
Вона не була першою комсомолкою в Острожанах, до війни тут існувала невеличка організація, яку очолював повішений фашистами Степан Дуда. І тепер селом ходив комсомолець, усі знали, що він комсомолець, півсела пишалося ним, півсела боялося за нього: бандери, кажуть, усіх комсомольців стріляють, підстрілять і цього, дарма що в нього карабін, і не таких стріляли…