Жорстокий ліс

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Ну, обидва… То й що?

– І нічого не трапилось?

У Андрія похололо всередині. І все ж знайшов сили відповісти байдуже:

— Нічого. А що таке?

— Розумієш… — Грицько присунувся, гаряче задихав у вухо. — Щось у них не те… Хтось там у хижі… У їхній рибальській…

Певно, Андрій пополотнів, та, на щастя, Грицько нічого не помітив.

— Звідки знаєш? — запитав Андрій.

— Хотів я там скупатися. Бачу, малий на березі. І криється од мене… Щось мене штрикнуло — отак відразу збагнув — криється. Ховає кулак за спиною,

а очі бігають. Питаю, що в тебе, а він мовчить. Виявилося — червоноармійську зірку ховав. А тут другий налетів на мене. Я, звичайно, дав їм, аби не лізли! Ну, поголомшив їх трохи. Пішов, раптом дивлюсь — хижа замкнута. Ніколи такого не було, а тут, бач, замок повісили. Пилип із собою клунок притяг, коли швиргонув я його, клунок розв'язався — півхлібини випало і огірки розсипалися. Для чого хліб, питається?

— На обід, як для чого!

— Овва, на обід! Так їм мати півхлібини й дасть! На тому тижні в батька півпуда муки позичили — до врожаю, збагнув? А тут півхлібини!

— Може, поцупив десь? — висунув припущення Андрій. Це було негарно — казати таке про Пилипа, та, здається, не залишалося іншого виходу.

— Де поцупиш? Хіба що в нас… Та комора на замку й ключ у матері.

Андрій відчув, як сало липне до спітнілого живота.

— А-а… — мовив так, буцім щойно згадав. — Вони пса привели, знайшли десь приблудного, мабуть, його в хижу замкнули.

– І огірки для пса?

— Го, якщо голодний, і огірки жертиме. У кривої Теклі сучка недопалки ковтала, їй-бо, сам бачив.

— А може, вони пса вкрали? — очі в Грицька загорілися. — Я завжди знав, що Демчуки — злодії!

— Тиць тобі… вкрали… Приблудний! Я ще не бачив, та Пилип казав — великий. Я його, нахвалявся, вивчу — тепер ніхто не підступиться!

— Пішли глянемо.

— Зараз не можу, треба по траву для корови їхати.

— Слухай… — улесливі нотки з'явилися в Грицьковому голосі. — Якщо пес справді гарний, скажи Пилипові, аби продав. Я йому дві протитанкові гранати дам. Мені свій пес от як потрібний!

— Тьху, гранати… Пес і гранати! Може, за міномет? — Андрій згадав учорашню розмову.

— А осьо-сьо… — скрутив дулю Грицько, та одразу позадкував. — Хоча, якщо пес справді великий… Я можу ще сала шмат додати.

— Завтра я з Пилипом домовлюсь, — пообіцяв Андрій.

— Ходь сьогодні, коли привезеш траву… — занетерпеливився Грицько.

— Там подивимось… — Андрій шмигнув до стайні, заховав сало й ковбасу під якесь шмаття на фірі, полегшено зітхнув. І як ще Грицько не винюхав цю злощасну ковбасу?

Андрій дістав ганчірку і обтер замащений салом живіт. Лише тепер збагнув усю серйозність того, що трапилось.

Добре, що Грицько наскочив на нього і повірив у того пса. Але ж може розповісти ще комусь — в Андрія обважніли руки, коли подумав про це. Слава богу, Северин Романович поїхав дивитися на покоси й повернеться лише після обіду. А тітці Ганні оті розповіді про хліб та замкнену хижу ні до чого — знає тільки свою комору й крамницю.

Андрій вийшов із стайні, постояв, виглядаючи Грицька. Тривога все більше охоплювала його. Нараз вирішив: заклав два пальці в рот, свиснув пронизливо. Почекав трохи і, не почувши відповіді, свиснув ще раз.

— Чого тобі? — почулося з веранди. Грицько стояв з підручником у руці.

— Гайда зі мною по траву.

Той безнадійно махнув рукою.

— Задачки… Мати не пустять.

— Ну й сиди над своїми задачками! — в Андрія трохи відлягло від серця: тітка Ганна затримає Гриця принаймні на дві години, за цей час він встигне обернутися.

Швидко запріг Сірка, і фіра покотилася дорогою, що вела до озера.

Андрій ще здалеку побачив Пилипа, який порпався біля сітки. Дорога тут роздвоювалася: одна вела до лісу, куди й потрібно було Андрієві, друга йшла навколо озера. Зупинивши фіру на розвилці, Андрій підкликав друга.

— А де Сергійко? — запитав.

— У хижі… з ними…

Андрій дістав з-під шмаття ковбасу та сало.

— Тримай!

— Де це ти?

— Де було, там нема. Що тут з Грицьком у вас було?

— На малого наскочив. Ну, я йому й дав!

— Дав… дав… — передражнив Андрій. — Роззява, клунок упустив, а Гриць хліб побачив, аж півхлібини. Звідки й для чого питається?

— Невже? — злякався Пилип. — Що ж буде?

— Я йому про пса набрехав. Мовляв, ви собаку приблудного в хижі тримаєте.

— Хитрий він, — засумнівався Пилип. — Поки сам не впевниться…

— Я до темряви з нього очей не спущу.

— Все одно погано. Слід лейтенанта попередити.

— Для чого? Най відпочивають спокійно. — Андрій скочив на фіру. — В селі ж бандер нема, якщо Гриць і бовкне комусь, поки Коршунові повідомлять…

— Лячно мені.

— А мені не лячно? — розсердився Андрій. — Ну, прощавай, бо мені по траву треба. Мушу обернутися, поки Гриць задачки розв'язує.

Він попустив віжки, й Сірко з місця взяв риссю.

Андрій повернувся з травою, коли Грицько щойно відклав зошита й нудився перед обідом на веранді.

Побачивши Андрія, зрадів і побіг слідом за фірою до корівника.

Северин Романович колись мав п'ять корів, тепер лишилося три, двох довелося віддати німцям, і Жмудь цілий тиждень лаяв їх останніми словами — що це за влада, яка бере навіть у своїх! — та швидко заспокоївся. Що корови — тьху! Дай боже, щоб все влаштувалося й червоних зупинили, тоді й про худобу можна подумати.

Хлопець навалив повні ясла конюшини. Чорнявка сковзнула по ньому байдужим поглядом і потягнулась товстими губами до бур'янини, Андрій пнув її коліном у бік — не любив цю корову за ненажерливість, через неї тітка Ганна часто шпетила його й обзивала неробою.

— Свиня, а не корова! — вилаявся, а краєм ока стежив за Грицьком — чого припхався до корівника?

Той не примусив довго чекати.

— Бачив Демчуків? — запитав.

— Кажеш так, буцім жити без них не можу.