Жорстокий ліс
Шрифт:
— Ну! — радісно вигукнув Суярко. — Давно вже час, бо карабін — тьху. А про своїх «яструбків» запитував?
Щось було в цьому запитанні, чи то нетерпеливість, чи то якась підвищена цікавість, але Демчук збагнув, що Суярко запитує недаремно.
— Яких «яструбків»? — перепитав.
— Ну, своїх, що вчора поїхали?
Антон Іванович розвів руками.
— Почав щось, та не розібрав я — зв'язок зіпсувався. А що з ними може бути? — уважно подивився на Гната.
Той
— Та нічого, так просто…
«Він, — вирішив Антон Іванович, — точно він, а Сергійко сплутав…» Та він і сам міг би сплутати: послухай, заплющивши очі, крамаря — точнісінько жінка, голос тонкий, правда, хрипкуватий, але все ж жіночий.
— Дадуть їм зброю, і завтра назад повернуться, — мовив. — Може, навіть ручного кулемета дадуть, — висловив припущення, — звідки ж їм у районі знати, що в нас уже є.
— А якщо лейтенант не захоче їхати? — поцікавився Гнат, схиливши голову набік.
— А ми його зараз спитаємо. Йдуть уже… — Антон Іванович кивнув головою на вулицю, в кінці якої з'явилися двоє. Дочекався, поки надійшли, став спиною до Суярка й багатозначно підморгнув Бутурлакові й Вербицькому.
— Хто дзвонив? — запитав Бутурлак, зрозумівши, що Демчук закликає його не бути відвертим у присутності Суярка.
— Сам Ярощук і казав, щоб Вербицький виїжджав негайно, нову зброю даватимуть. А ви, — підморгнув знову, — по усмотренію.
Бутурлак удав, що вагається.
— А якщо сьогодні нападуть на село? — почав нерішуче.
— Не вірю я цим казкам, — нараз втрутився Суярко. — Другу ніч не спимо, і все даремно.
— Так вважаєте? — гостро зиркнув на нього Бутурлак. Почав догадуватися, що має на увазі Демчук. — Може, й маєте рацію. Поїду, — мовив рішуче. — Тільки ви всі не ночуйте вдома. Про всяк випадок. Домовилися?
— Е-е, — махнув рукою Антон Іванович. — Більш копи лиха не буде!
— Треба слухатися старших за званням, — підтримав Бутурлака Вербицький.
— А я людина цивільна. До того ж ще голова!
— Тож мусите берегти свою власну голову.
— Гаразд уже, — погодився Демчук. — Директор коня дає?
— Куди він подінеться?
— Тоді не баріться. І не забудь, Богдане, зайди до секретаря виконкому й запитай, як бути з рибальською артіллю. Приєднуватися нам до Заозерного, чи як?
Вони рушили до школи, Демчук озирнувся на Суярка й запитав:
— А тобі, Гнате, нічого в районі не треба? Бо хлопці можуть привезти…
— Днями сам поїду, — відмахнувся той.
— Сам то й сам, — погодився Антон Іванович.
Коли відійшли кроків на сто від сільради, Демчук запитав:
— Ви звернули увагу на його голос?
— Невже він? — аж зупинився Вербицький. —
Антон Іванович розповів про розмову з Суярком. Вербицький почухав потилицю.
— Як же він зміг злигатися з бандерівцями? — запитав. — І де? Служив в армії…
— Все може бути, — задумливо мовив Бутурлак. — Буває, що люди живуть по чужих документах.
— Ви вважаєте?.. — стрепенувся Демчук.
— Поки що нічого не вважаю. А там буде видно. До речі, ви вже звільнили Груздьову?
— Випущу, як тільки поїдете.
– І попросіть хлопців, нехай занотують прізвища всіх, хто полишав сьогодні село.
— Обов'язково.
Вони вже підійшли до школи. Ротач вивів на вулицю запряженого у фіру коня. Вербицький узяв віжки, сів на передок. Бутурлак простягнувся на фуфайці, кинутій поверх сіна.
— Бувайте, — помахав рукою, і фіра заскрипіла по сільській вулиці.
За селом Бутурлак зліз із фіри, йшов попереду, тримаючи автомат напоготові. Коли заглибились у ліс на два кілометри, Вербицький звернув на ледь помітний путівець, який вивів їх на галявину. Тут Вербицький розпріг коня, пустив пастися. Зміняючись через кожні дві години, вони проспали до шостої вечора. На початку сьомої Вербицький запріг гнідого, і фіра поторохтіла назад до Острожан.
— Вуйку, термінове повідомлення! — Гриць дістав з кишені куртки вчетверо складений клаптик сірого паперу. — Ви тільки почитайте, вуйку!
Коршун неквапом розгорнув листа, читав, тримаючи у витягнутій руці, явно хизуючись своєю далекозорістю:
«Пане Коршун! Вербицький і лейтенант поїхали до району, повернуться не раніше завтрішнього дня, не втрачайте часу. Всі в селі перестрашені, чекаю вночі».
Коршун прочитав листа ще раз і кинув у вогнище.
— Молодець, Ярема! — схвалив і мовив Грицькові, який нетерпеливо переступав з ноги на ногу: — Поклич Фрося!
Той побіг за курені й одразу повернувся з Фросем.
— Готуйся, сьогодні підемо на Острожани, — наказав Коршун. — Най хлопці посплять, щоб уночі не позіхали.
— Та вони й так цілий день сплять.
— Скінчилося! — Коршун відчув, як похололи в нього долоні. Це бувало завжди в передчутті небезпеки чи, навпаки, в хвилини душевного піднесення. — Тепер спати не доведеться. Перевірте, сотнику, зброю в стрільців і все інше. На вашу відповідальність!
— Слухаюсь! — Фрось був явно задоволений: нарешті вони розпрощаються з цим гнилим островом, його вже нудило, коли човпалися болотом до куренів. Дозволив собі посміхнутися догідливо й запитати: — Назад сюди вертатимемось?