Зло не має влади
Шрифт:
– Твоя подільниця – учениця вашої школи, – вкрадливо сказав Максиміліан. – Ти виймала ключі з кишень пальт у гардеробі, а потім ви разом ішли й обкрадали квартири, коли точно знали, що там нікого нема. І клали ключі на місце. Чудово спрацьовувало, поки вас нарешті не побачила сусідка…
– Це маячня і неправда – це легко перевірити!
– Легко, – він кивнув. – Сусідка тебе впізнає. А ця дівчинка, з якою ти здійснювала крадіжки, Зайцева Людмила…
– Зайцева?!
Я зрозуміла, що наступної миті зареву. Він громадив брехні та наклепи, але робив
– Якби у нас був обшук – мати б уже прибігла сюди…
– А якщо вона дає свідчення й не може відлучитися? Дзвонить тобі… Де твій мобільник – вимкнений?
Я маг дороги. Бойовий маг. Не маю посоха, але дозволити розчавити себе, як порохнявий гриб, – таке не гідне мого звання. А Максиміліан був близький до цього. Дуже близький.
– Я тобі не вірю! Ти… Чого тобі треба?!
У нього були чорні очі-провалля. Дуже чорні на білому обличчі.
– Лінко, ти потрібна в Королівстві. Саме зараз. Тому я прийшов, щоб тебе забрати.
– Що?! Та ти що!.. Пішов ти до дідька!
– Слухай-но, справи дуже кепські. Наближається навала Сарани – це такі пустельні варвари. Їх сотні тисяч, вони сплюндрують усе дочиста, каменя на камені не залишать.
Він говорив дуже серйозно, дивлячись мені просто у вічі.
– Що ти… знову брешеш, так?!
– Ні.
– А Оберон?…
– Із Обероном – особлива історія. Він… його немає вдома. Замість нього нині Гарольд. Я пропоную Гарольдові підтримку, а він не хоче.
– Бо ти ошуканець і негідник!
– Ні, бо я некромант. А в Гарольда – забобони.
– Просто він розумніший!
– Гарольд? Розумніший? Не сміши мене… Він дивиться на світ отак, – Максиміліан склав з долонь щось на кшталт кінських шор. – Ти потрібна в Королівстві. По-перше – як союзник, а по-друге – щоб переконати твого друга Гарольда: я гідний довіри.
– Ти? Гідний довіри?! Пам’ятаєш, що ти зробив зі мною? Ти ж…
– Ходімо у Королівство – зараз! Повернемося – все буде виправлено.
– Ось, – я тицьнула йому в пику дулю. – Отак я купилася на твою брехню…
– Даремно. Бо я кажу правду. А Сарана – вже за три переходи від столиці.
– Не вірю!
– Що, не йдеш у Королівство?
– Ні!
– А якщо я запроторю тебе в колонію для неповнолітніх?
Я болісно ковтнула глевтяк.
– Знайди собі здохлого пацюка та й залякуй! А мені на тебе начхати, Максиміліане. Я й раніше тебе перемагала – отримаєш і зараз!
– Овва!
– Іди під три чорти…
– Шкода… – він відвернувся. – Тебе як по батькові? Василівна?
– Олександрівна!
– Щасти тобі.
Він смикнув на себе рипучі двері бібліотеки. Миттю вискочив із кабінету начальник табору. Я чула, як Максиміліан говорить із ним у коридорі.
– Помилка вийшла, – сказав Максиміліан. – Приношу вибачення від імені всієї міліції. Та дівчинка – Лапіна Олена Вікторівна, а ця – Олександрівна. Буває. Прикре непорозуміння. До побачення.
І пішов собі, залишивши остовпілого начальника.
Лише
– Та як же так можна?! Та це ж… Я ж її батькам уже подзвонив! Ви що робите!
Машина загула. Пригальмувала у воротах, аби пропустити білі «Жигулі», – це примчала до табору моя матуся…
Вона так волала на начальника, що мені навіть стало шкода його. Мати вимагала, щоб він назвав ім’я, прізвище та по батькові опера, номер його посвідчення, ще щось, а начальник нічого цього не пам’ятав, хоча опер – це абсолютно точно! – показував йому документи. Мама кричала, що її ледь не вхопив інфаркт, що вона поїхала з роботи, заплатила водієві, що вона все це відшкодує із начальникової зарплатні, а ще й дитині завдано моральної травми… Збіглися всі хлопці й дівчатка (як на те, ще й Макс Овчинін теж став свідком дурного скандалу…).
– Знаєш, тебе впізнати не можна було, коли ти до корпусу підбігала, – він чомусь здавався винуватим. – Я перелякався, слово честі.
– Розмову чув?
– Ні… А опера бачив. Дивний якийсь. Весь у чорному – і блідий-блідий… Знаєш, він на вампіра схожий…
– Майже вгадав, – визнала я невесело, – він некромант…
– Хто?
І тут нас перервали – мама заявила, що забирає мене додому. Я хотіла була заперечити, однак передумала: до кінця зміни лишилося два дні, а мама так рознервувалася через цю дурну історію, що не хотілося з нею ще й сперечатись. Начальник сопів, мов побитий пес; йому, людині чесній і відповідальній, перепало ні за що ні про що… Але як його втішити – я не знала…
Хлопці й дівчиська так жалкували, що я їду, мені аж якось приємно стало. Історія про те, як недоумок-мент спершу звинуватив мене в пограбуванні цілої купи люду, а потім сказав, що помилився, – розбурхала й куховарок, і прибиральниць, і вихователів, і фізрука. А я кидала речі у валізу, ніби в уповільненій зйомці, та все намагалася зміркувати: це було насправді? Мені не наснилося? Невже Максиміліан?!
Вірити некромантові не можна, навіть якщо він правду каже.
За десять днів у таборі я встигла відвикнути від власного дому. Кімната здалася меншою, кухня, навпаки, більшою; близнята-брати підросли і навіть, здається, порозумнішали. Звичний світ обступив мене, начебто бажаючи відволікти, розрадити, витиснути у мене з голови всі думки про Максиміліана та Королівство.
Що там торочив цей блідий дистрофік?
«Насувається навала Сарани – це такі пустельні варвари. Їх сотні тисяч, вони все сплюндрують і каменя на камені не залишать…»
Чарівному Королівству час від часу доводиться ставати на боротьбу за себе. Людожери, пірати… розбійники… вороги. На те в Королівстві є воїни, є стражники, є маги дороги… А ще король Оберон, великий чарівник, який уміє літати й ходити поміж світами. З ним нічого не страшно, будь-які вороги розбігаються від самого лише його імені. Нехай насувається Сарана – Оберон що-небудь придумає…