Зло не має влади
Шрифт:
Я вдавилася невимовленими словами. Мені не раз доводилося виконувати в Королівстві небезпечну роботу, боротися, ризикувати. Але такого я не чекала від мого доброго, прекрасного Королівства…
І я поставила запитання, що хвилювало мене найдужче:
– Де Оберон? Де його величність?
Він ледь зсунув брови:
– Хто?
– Оберон!
Він дивився, начебто пригадуючи. Потім владно підняв руку:
– Вибач, я не маю часу на розгадування ребусів. За півгодини – військова рада… Уйма ще не прибув?
– Гарольде, це не ребуси! – я задихнулася
– Я не знаю, про кого ти запитуєш, – зізнався він, і в голосі почулося роздратування.
У мене підлога захиталася під ногами.
– Та що трапилося тут у вас?! Що Оберон міг зробити, аби ти його так…
– Я не розумію, про кого ти говориш! – він уже гнівався. – Я не можу пам’ятати всіх твоїх знайомих!
– Гарольде! Я говорю про Оберона!
Він рвучко підвівся:
– Все, годі. Я мушу готуватися до наради. Ходімо.
Кілька хвилин після цієї розмови я нічого не чула, крім гулу у вухах. Навколо бряжчало залізо, тупотіли чоботи, ляскали двері. Весь замок шумів, наче ліс у бурю. Мене впізнавали, гукали, запитували про щось. Я кивала у відповідь, ні слова не розуміючи.
Далі почала підходити до всіх, кого пам’ятала, і запитувати: «Де король? Де Оберон?»
Вони дивилися на мене, нічого не розуміючи, ніби зроду не чули цього імені!
Все було, як у страшному сні. Я сіла на сходинку і вкусила себе за палець. Схотілося прокинутись. Я в Королівстві, де немає Оберона! Де ніщо про нього навіть не нагадує!
Це була пастка. Якесь інше, змінене Королівство. Максиміліан привів мене сюди обманом. Виходить, Гарольд – не Гарольд?… Замок – не замок?… А як же Музей Того, Що Варто Пам’ятати? Мій портрет на гобелені – теж не мій портрет?!
Люди розбігаються з міста. Мародери грабують покинуті будинки. Гарольд просить мене відвести його сина в мій світ і врятувати… Вони всі з’їхали з глузду! Збожеволіли – й забули Оберона!..
Зовсім розгублена, я вийшла на сходовий майданчик перед входом до однієї з веж. Вітражне вікно було розчахнуте навстіж – на захід. Там палахкотіла вечірня зоря, червона й золота, химерні довгасті хмари світилися золотавим пурпуром. Видовище заворожувало; не вірилося, що у світі, де є такий захід сонця, Оберон міг зникнути назавжди. Це якісь лихі чари; може, ще не все втрачено?
Захід перекреслив чорний птах. Нечутно вдарив крильми, завис просто навпроти вікна. Я відсахнулася. Птах присів на підвіконня. Заскреготіли по мармуру пазурі й тої ж миті перетворилися на пальці, що вчепились у край вікна. Максиміліан завис іззовні, на руках, дивлячись на мене знизу вгору.
– Переконалася? Усе зрозуміла?
У мене за спиною сновигали люди, про щось перемовлялися. Некроманта, який висів за вікном, ніхто не помічав. Я з острахом дивилася на нього: під нами було метрів двадцять прямовисної стіни, а далі – ще й рів, утиканий загостреними кілками.
– Чому ти мені не сказав?…
– А ти б повірила?
Я
– Що це значить, Максе? Що з ним… трапилося?
– Розповім усе, що знаю… згодом. Починається військова рада. Умов Гарольда взяти мене в союзники…
І він розтулив пальці. Я захлинулася: чорне тіло Максиміліана полетіло вниз, на льоту скулилось і обернулося птахом. Птах летів до заходу, каркнув щось у мій бік і подався геть.
Бальна зала, де святкували колись весілля відразу чотирьох принцес, перетворилася тепер на залу військової наради. Королівський трон стояв порожній. Я глянула на нього – й відразу відвернула погляд. Навколо збиралася юрба, до стін тислися стражники та придворні. Швидким кроком увійшов Гарольд і сів праворуч від порожнього трону.
– Його величність король Уйма Перший Вегетаріанець! – проголосив слуга надтріснутим, але гучним і врочистим голосом.
Заревли сурми. Двома колонами до зали рушили оброслі бородами кошлаті дикуни в одязі із грубо вичиненої шкіри, з браслетами й намистом зі звіриних зубів, а де в кого теліпався на шиї пташиний череп. Обличчя їхні вкривали шрами (хіба що на чолі в кожного не було написано «людожер», а так усе зрозуміло).
Далі ввійшла тубілка. Якась островитянська красуня: у рясній спідниці з пальмового листя, в хутряній накидці, прикрашеній голками дикобраза (у всякому разі, так мені здалося). Її чорне волосся стирчало догори – не знаю вже, яким чином його закріпили, але завдяки цьому тубілка нагадувала жорстку щітку, поставлену сторчма. На босих ногах у неї дзвякали браслети з дзвіночками, руки, оголені до самих пліч, були розмальовані візерунками. У кожному вусі блищало по величезному дорогоцінному каменю, праву ніздрю прикрашав камінчик, трохи менший. Обличчя жінки, розфарбоване білою та чорною фарбами, здалося мені дивно знайомим…
Останнім увійшов Уйма. Сурми заревли зовсім уже пронизливо. Уйма був гладенько виголений, охайно підстрижений і вбраний у якусь шовкову хламиду, чорну зі сріблом. А в іншому – він не змінився.
А коли він став біля острів’янки, вона недбало сперлася на його лікоть. Гарольд підвівся та привітав їх обох – і я впізнала… Філумену – підступну й примхливу принцесу, яку віддали заміж за дикуна (видно, це їй пішло на користь…).
Гарольд оглянув юрбу, побачив навершя мого посоха й поманив мене пальцем. Я підійшла. Уйма озирнувся, і його жовті очиська раптом стали круглими, як чупа-чупси.
Він нічого не сказав. Ми обійнялися на очах усієї зали. Філумена, звичайно, теж упізнала мене й вичавила якусь подобу посмішки.
– Ти справді вегетаріанець, Уймо?
– Я створюю новий образ, – він вищирив жовтаві гострі зуби. – Головне в політиці – правильно себе поставити. Жритраву!
І він так хвацько підморгнув, що мені відлягло від серця.
– Уймо, ти пам’ятаєш Оберона?
Запитання зірвалося з губів перш, ніж я встигла його втримати.
Він не встиг і рота розтулити, а я вже прочитала відповідь у очах.