Зло не має влади
Шрифт:
Він клацнув пальцями. Залізний «ліс» втягся в землю – був, і не стало.
– Ти мене притяг розважати, чи говоритимемо про справу? – процідила я крізь зуби.
– Ти мій перший гість, – сказав він трішки ображено. – От як матимеш власний замок – теж, мабуть, захочеш похизуватися.
І він рушив вузьким проходом, уздовж якого горіли смолоскипи на чорних стовпах. Це вражало, але було трохи моторошно; я йшла за ним, здивована. «От як матимеш власний замок…» Але ж непогана думка! Я не відмовилася б від замку, тільки зводила б його не серед гір,
Максиміліан зупинився перед замкненими дверима. Праворуч і ліворуч темніли ніші, вирубані в камені. Я розгледіла залізні кільця, вмуровані в стіну, та уривки ланцюгів.
– Це навіщо?
– Тут у мене будуть кістяки, – сказав Максиміліан, трохи знітившись. – Два такі великі, праворуч і ліворуч, аби відчиняли-зачиняли двері, запитували, хто прийшов… Це ж замок некроманта, не забувай.
– Справді? – я прокашлялась. – А чому… чому їх зараз нема?
– Не встиг. Не все відразу, зрозуміла?… Ну, ласкаво просимо.
Двері зарипіли. Я стримала посмішку: змалку Максиміліан боявся всіляких там мерців просто панічно. Виявляється, із віком його страх не минув. (Добре, що я знаю його таємницю.)
Тим часом двері відчинилися, відкриваючи напівкруглий отвір, і ми ввійшли.
Максиміліан позував, кажучи: «маленький замок». Зсередини він здавався куди більшим, ніж іззовні. І вигляд мав досить лиховісний – особливо якщо дивитися нічним зором.
Попід високим чорним склепінням бігали іскринки. Повітря було напрочуд свіжим, як після грози. Слідом за некромантом я зійшла гвинтовими сходами, проминула якийсь коридор і знову опинилася під відкритим небом – у внутрішньому дворику з чорною альтанкою, схожою на розчепіреного павука. Тут-таки було розбито клумбу з міцними незнайомими рослинами – бліді квіти подекуди зацвітали, подекуди осипалися, а плоди, що дозрівали натомість, нагадували волохаті кулаки.
Максиміліан ворухнув пальцями. Я замружилася: над альтанкою спалахнула вогненна куля завбільшки із футбольний м’яч. Навколо посвітлішало.
– Що ти їстимеш? – Максиміліан кивнув мені на крісло з високою спинкою.
Я сіла. (Їсти хотілося жахливо!)
– Я не їм жаб, летючих мишей, хробаків та іншої гидоти…
Максиміліан лагідно посміхнувся:
– А як щодо млинчиків із варенням?
– Млинчики я їм, – повідомила я поблажливо.
Максиміліан свиснув. Згори – мені здалося, з неба – спустився на павутинні великий волохатий павук. Зважаючи на те, як повільно він розгойдувався, важив, бідолаха, кілограмів із п’ять.
– Накрити на стіл, – наказав йому Максиміліан. – Млинчики, варення, фрукти, чай.
На ходу згортаючи павутину, той нечутно ковзнув у відчинені двері. Я провела його поглядом. Максиміліан мовчав; на мить зробилося так тихо, що я зачула голоси гір навколо. Десь – дуже далеко – зривався зі скелі водоспад. Шумів ліс на неприступному схилі. Нічний птах співав тонким і чистим голосом – схожим на перегук дзвіночків.
– А сюди ж Сарана не дістанеться… – сказала я з якогось дива.
– Можливо.
– Тоді
– Шукаєш, у чому мій зиск?
Я глибоко зітхнула. Повітря тут було, як молочний коктейль.
– Максиміліане… де Оберон і що з ним трапилося?
Вогненна куля повільно оберталася в повітрі. Її поверхнею перебігали спалахи, й це було по-справжньому гарно. Максиміліан примружено дивився на вогонь.
– Його забули, Ліно…
– Де він?!
– Я не знаю. Може, сам пішов. Може, його витиснули з цього світу… як вода витісняє надувний м’ячик. Але вже цілком зрозуміло, що Королівство, у якому забули Оберона, приречене й почне розвалюватися. Уже покладено початок, – Максиміліан кивнув, начебто сам із собою погоджуючись.
Мене охопив новий напад сум’яття. Вогненна куля то розжарювалася, то ледь не згасала. Тіні від альтанки, від крісел, від квітів тремтіли та стрибали.
– Розпадається тонкий світ, – провадив некромант. – Руйнується чарівна оболонка звичних речей. Звичайний, буденний світ іще не встиг закостеніти, він хилитається, втрачає стійкість. А коли світ втрачає стійкість – завжди приходить Сарана…
При світлі вогненної кулі його бліде обличчя здавалося жовтим; переді мною сидів похмурий, дорослий, повнолітній некромант.
– Сарана… я погано розумію, що це таке. Одне знаю точно: вона змете тут усе! Зрівняє з землею будівлі разом із мешканцями. Всі землі, до яких встигло дотягтися Королівство, – острови з колишніми людожерами, далекі береги, угіддя цих кумедних тварин – бебриків… Усе спустошиться, і простір почне стискатись, як міхур, із якого потроху виходить повітря. І зіллється в точку, – Максиміліан стис великий і вказівний пальці, начебто давлячи між ними комара.
Я застигла, він же глянув на мене – й раптом засміявся.
– Авжеж, так буде… І бідолашному некромантові залишиться тільки втікати назад за Відьмину Печатку. А там погано, Лінко, ти знаєш. Там тепер царює принц-чума.
Із темного отвору дверей вибіг павук. Я насилу втрималася, щоб не закричати на все горло: нерви в мене були, як надто туго натягнуті струни іграшкової балалайки.
– Тому будь-що-будь слід викручуватися, – бадьоро завершив Максиміліан. – Перш ніж ми сядемо за стіл, я тобі хочу показати дещо.
Він підійшов до клумб. Тверді стебла завмерли, мов неживі. Максиміліан узяв дозрілий плід, схожий на волохатий кулак, і той охоче відділився від куща.
– Що це таке, по-твоєму?
Я знизала плечима. Максиміліан струснув плід – почувся глухуватий стукіт насінинок.
– Це насінинки правди, – сказав Максиміліан із торжеством. – Я знайшов у себе одне й виростив, зібрав урожай, знову посадив… Ти пам’ятаєш, як вони діють?
Я розламала суху оболонку плоду й побачила десяток круглячків, схожих на горошинки, – жовтих, зелених і сірих.