Зло не має влади
Шрифт:
– Це краще, ніж неминуча загибель, – сказала я не дуже впевнено.
– Не вийде, Ліно.
– Чому?
– А чому Стелла живе у вас, а час тут не зупинився?
– Вона перестала бути частиною Королівства…
– От і думай.
Він мав вигляд учителя, неабияк стомленого тупістю учениці. Я відчула, як червоніють вуха: авжеж, маг, який утік напередодні випробувань, недовго залишиться частиною Королівства. Коли некромант остаточно приживеться в нашому світі – час тут потече знову, й орди Сарани
– Добре, Максиміліане. Я все зрозуміла, – язик у роті здавався чужим і шорстким, як наждак. – Схоже, немає іншої ради… Я стану з усіма на стінах. Разом із Гарольдом. Якийсь час протримаємося.
– Ідіотка… – сказав він здивовано.
– Що?
– Нічого, це я так, – він посміхнувся. – Це тебе не стосується.
– Не стосується?!
Він примирливо підняв руку:
– Вибач. Коли бачу щиросердого дурня – забуваю про гарні манери, це правда.
Я націлилася посохом некромантові в груди.
– Тихо, тихо, я ж вибачився! – він знову посміхався, дуже задоволений. (Було б чим тішитися…)
Пісок хрустів на зубах. Здіймався слабкий вітер, дюнами повзли звиваючись змійки летючих піщинок. Схоже, наближався світанок; я тільки тепер відчула, що смертельно стомлена… Не те що злетіти – на ноги звестися не змогла б…
– Ти хочеш героїчно загинути – чи всіх порятувати? – діловито поцікавився Максиміліан.
– Певна річ, загинути… – я відвернулася.
Максиміліан зачерпнув жменю піску. Підняв руку – пісок посипався з кулака тоненьким струмочком.
– Ми з тобою з’ясували, що Оберон став жертвою лихого, по-справжньому підлого чаклунства. Його всі забули…
Я не втрималася:
– Він привів нас сюди! Він збудував місто й замок! Як вони могли?!
Максиміліан знову зачерпнув жменю піску:
– Якщо вони винні – відплата не за горами.
Я мимоволі озирнулася. Глянула на захід, звідки неухильно насувалося військо Сарани.
– Мене інше цікавить, – провадив Максиміліан. – Чому ми з тобою його не забули?
Я підвела голову:
– Що?
– Коли я просувався між світами, – роздумливо промовив Максиміліан, – мене цікавило одне: чи пам’ятаєш ти Оберона?
– Я його не забуду ніколи.
Ми довго мовчали. Максиміліан схрестив ноги, пісок випливав із його кулака й знову ставав частиною дюни. Нарешті розійшлися хмари, показуючи клаптик місяця.
– Слухай-но, Максе. Ти ж не для годиться привів мене сюди. У тебе є план чи що? Ти знаєш, як повернути Оберона? І не можеш впоратися без мене?
Він глянув скоса:
– Ти вишивати вмієш?
– Що?!
– Вишивати. Хрестиком. Або гладдю.
Колись давно, в третьому класі, я справді трохи вишивала. Мама купувала мені клаптики тканини
– До чого тут вишивання?
– До того, що у світу, як і в рукоділля, є «лице» і є зворотний бік – виворіт. Усі це відчувають, але дехто знає. І вже зовсім одинаки можуть туди пробратися.
– На виворіт світу?!
Я уявила своє дитяче вишивання зі звислими нитками, з неохайними вузликами, з петлями. Невже на «вивороті світу» те саме неподобство?
– Оберон тобі нічого не розповідав про виворіт? – запитав Максиміліан, спостерігаючи за моїм обличчям.
«Оберон мені багато чого не розповідав», – подумала я сумно.
Вітер посилювався. Я могла вже не дивитися нічним зором: попереду над пісками здіймалася заграва, зірки згасали. Ледве чутно здригалася земля – грум-м, грум-м.
– Наскільки мені відомо – ти не з боязких, – сказав Максиміліан замислено.
Я стисла посох:
– Ну?
– Ходімо, – він підвівся. – Треба дістатися до замку раніше, ніж почнеться спека.
Я спробувала встати – й знову сіла на холодний пісок.
– Не можу. Зачекай…
– Довоювалася? – запитав він в’їдливо. – Наліталася в небесній високості?
На його місці Оберон (або хоча б Гарольд) простягли б руку у мене над головою і поділилися власною силою. Максиміліан же вдав, ніби уявлення не має про таке просте заклинання: «Оживи!» А може, й справді не знав (так чи інакше – просити у нього допомоги я не збиралася).
Я подумки прикинула відстань до замку – над пісками, над скелями, над озером. Стисла кулаки, відчуваючи, як струменіють піщинки між пальцями. Ні, не долетіти… За годину почнеться спекота, а ми не взяли з собою навіть баклаги…
– Так і будемо сидіти? – Максиміліан широко позіхнув. – Я теж спати хочу… Але не спати ж посеред пустелі, під сонцем, під носом у Сарани!
– Ні, – я гарячково міркувала. – Ось що… Давай перейдемо… до мене. У мій світ. Тут час зупиниться… А ми відпочинемо, відіспимося… і ти мені розповіси докладніше про «виворіт світу».
«Мамо, це Максимі… Максим. Йому нема де ночувати, можна він переночує у нас – тільки сьогодні?»
Я проторохкотіла би все це, дивлячись у підлогу. Мама буде не просто здивована – вона буде шокована.
Тільки втома змусила мене послухатися Максиміліана та з’явитися додому під ручку з незнайомим хлопцем. Перші кілька секунд усе було, як я й припускала: мама глибоко зітхнула, подивилася на мене, за мою спину… і раптом завмерла. Я озирнулася – позаду стояв хлопець років п’ятнадцяти – худющий, капловухий, у тонких окулярах, дуже збентежений. Він позадкував, начебто злякався, і скоромовкою пробурмотів: