Зло не має влади
Шрифт:
– Де ти взяв цю гидоту?
– Де взяв – там більше нема!
Донизу з вежі вели вузькі сходи. Зі стін праворуч і ліворуч стирчали сталеві штирі.
– А це навіщо?
– Тут у мене будуть прикуті мерці-зомбі…
– А як тоді розвернутися на таких вузьких сходах? Як в автобусі в годину пік?
– Прикуті мерці потрібні не для зручності, а щоб зупиняти ворогів. І лякати васалів.
– У тебе є васали?
– У мене й мерців поки що немає… – миролюбно погодився Максиміліан. – І годі мені дорікати – ти ж бо знаєш, хто я такий, і все
«А що мені лишається…» – подумала я тоскно, та вголос нічого не сказала.
Розділ шостий
Обірвані нитки
Ми спустилися в залу для бенкетів. Стояв сонячний ранок; вогненні кулі згасли. Світло пробивалося крізь вітражі вікон – вузьких, мов кольорові стрічечки. На мозаїчній підлозі, якщо придивитись, можна було розгледіти орнамент із черепів і кісток.
– Снідати будемо?
– Ти в моєї мами півхолодильника спустошив! А тепер нема ні хвилини зайвої!
– Гаразд, – Максиміліан сів на трон із високою чорною спинкою, закинув ногу на підлокіття. – По-перше: виворіт – не інший світ. Це частина нашого світу. А значить, коли ми підемо до вивороту – тут час не зупиниться. Сарана так само тупотітиме й до післязавтрашнього ранку стане біля замку.
– Ясно… – пробурмотіла я.
– По-друге: на вивороті можна відшукати загублені нитки. Забуті, поплутані. Якщо десь і можна знайти сліди Оберона – то тільки на вивороті.
– Ага… – відгукнулась я з куди більшим ентузіазмом.
– По-третє: довго залишатися на вивороті не можна. Псується вдача.
– Та невже? – я не стримала нервовий смішок. – А якщо в когось уже зіпсована?
– Той сам собі – злісний домовик, – відгукнувся Максиміліан без посмішки. – Якщо довго пробути на вивороті життя – геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Довкруги вороги ввижаються. Зрештою, людина захлинається у власній жовчі.
– Весело… – сказала я ошелешено.
– Тому будемо входити на виворіт і повертатися назад так швидко, як тільки зможемо.
– Згодна.
Максиміліан погойдав ногою в чорній кросівці:
– Для того щоб пройти на виворіт і повернутися, потрібні двоє. Два маги.
Я кивнула. Авжеж: якби Максиміліан міг обійтися без мене – обійшовся б…
– Ти готова?
– Хоч зараз, – сказала я так рішуче й упевнено, як тільки змогла.
Він пильно глянув мені у вічі. Погляд був ще той – аж мороз по шкірі…
За півгодини ми приземлилися на широкому запиленому підвіконні Оберонового кабінету. Я б не знайшла його серед багатьох вікон замку, але Максиміліан, здається, бував тут не раз. Він птахом впурхнув досередини; я спершу зависла на руках, подивилася вниз на рів із гострим кіллям, затим лаючись полізла у вікно.
У кімнаті було, як і раніше, порожньо. Темніла щуряча діра в підлозі. Штора, що прикривала книжкову шафу, біліла розмитими плямами (вапно чи що?).
– Почнемо звідси, – Максиміліан хижо огледівся. – Вилазь на
– Навіщо?
– Щоб ми були однакового зросту, – терпляче пояснив Максиміліан. – Ось так.
Перш ніж видертися на ослін, я відгорнула край картатої шкіри, щоб не забруднити. Мені не хотілося нічого псувати в кабінеті Оберона – навіть тепер, коли кабінет розорено, а король зник. Стала кросівками на світле дерево, подумки попросила в Оберона вибачення, повернулася до некроманта.
Залишаючи свій замок, Макс перевдягся. Тепер на ньому була шкіряна куртка, короткі штани, м’які чоботи вище колін – усе аспидно-чорне. Тонкий плащ кріпився під горлом чорною емалевою застібкою.
– У чорнім-пречорнім лісі… – пробурмотіла я з нервовим смішком. – На чорній-пречорній галяві…
– Що?
– Нічого…
– Боїшся?
– Хто – я?!
– Ну от і чудово…
Він стояв переді мною, і тепер ми справді були одного зросту. Максиміліан підняв руки долонями вперед – начебто збираючись пограти зі мною в «ладусі». Я повторила його жест, і наші долоні зійшлися. Я мимоволі здригнулась: у некроманта були дуже холодні руки…
– Коли відчуєш, що вже час, просто ступни вперед, – пробурмотів Максиміліан. – Усе має виворіт, Ліно. Все має зворотний бік…
Його бліде обличчя попливло, неначе відображення у воді, ніби марево над багаттям. У мене зашуміло у вухах: шкіра в Максиміліана темнішала, очі світлішали, волосся з білого робилися темно-русявим…
Я упізнала відображення. Це ж я сама стояла перед собою, і мої руки торкалися моїх же долонь!..
Я ступнула наперед – і звалилася з ослона…
Ми опинилися посеред тієї ж таки кімнати – Оберонового кабінету. Начебто й того, але неабияк зміненого: підлогу було застелено щільним килимом із кольорових хвостиків переплетених ниток, петельок, а поверх нього ще й накрито шаром туману – хисткого, нерівного. Згустки його чергувалися з майже прозорими «вікнами».
Я глянула на Максиміліана. Всупереч моїм побоюванням, некромант залишився колишнім (принаймні на когось не перетворився). Напевно, і в мене мої патли не відросли…
– Шукаймо, – сказав Максиміліан, – ось шафа.
З-під портьєри, що прикривала книжкову шафу, тяглися цілі грона, джгути яскравих ниточок, які мерехтіли в тумані. Максиміліан зірвав тканину раніше, ніж я встигла крикнути: «Обережно!» Здійнялася хмара пилу, але більших неприємностей, на щастя, не сталося: відкрилися книги на полицях – обплутані, пронизані нитками.
– Ось вони, виворітні зв’язки, – пробурмотів некромант. – Давай розбиратися.
Він заходився знімати з полиць том за томом. Яскраві нитки тяглися за книгами, тьмяні рвалися, наче згнилі тонкі корінці. Максиміліан брав у руки одну вервечку за іншою, обмацував їх, намагаючись відокремити від загальної плутанини. Нитки ворушилися, мов струмені диму в повітрі, ніби волосся потопельника під водою, тяглися за його руками та намагались вислизнути. Мені стало якось незатишно…