Зло не має влади
Шрифт:
– Ні, вибачте… Лін, не треба, я ж казав… Я краще на вокзалі…
У мами розслабилося обличчя. Несподівано для мене вона раптом посміхнулася:
– Ну чому ж ні? Бувають у житті всілякі випадки… Щоправда, у нас тіснувато, але можна поставити розкладачку на кухні – буде зручно…
Брати, Петрик і Дмитрик, витріщалися на Максиміліана з роззявленими ротами. Я пройшла в кімнату, стягла з себе одяг і впала на ліжко; все провалилося в яму, варто було тільки заплющити очі. А коли я їх розплющила, за вікном високо стояло сонце, і кілька секунд
Раптом я рвучко сіла на ліжку.
На кухні… розмовляли! Я впізнала Максиміліанів голос – стишений і доволі м’який, він дзюркотів, неначе струмочок. Щось казала мама, лагідно сміялася. Далі вона мовила: «Петю, давай чашку» (виходить, Петрик і Дмитрик теж на кухні… Але якісь незвично тихі…).
Я протерла очі. Кінець серпня, сонце за вікном, незабаром у школу…
Це не сон. Про Оберона забули в Королівстві…
Із дзеркала у ванній на мене глянуло бліде розпатлане страховисько. Я згаяла кілька хвилин на те, щоб дати собі лад. Постояла, прислухаючись до голосів; Максиміліан брехав так, що будь-який соловей утопився б від заздрощів. Мама у нього – головний бухгалтер на якійсь там фірмі, батько – комп’ютерний дизайнер. Оце зараз батьки в Криму, а він повернувся з Англії (де був за обміном), там білки з чорними хвостами, ворони, полісмени… а він загубив ключі на вокзалі… доведеться їхати у Крим до батьків…
Не можу сказати, що він брехав уже зовсім неправдоподібно. Я зазирнула в кухню: Максиміліан у чорній футболці й джинсах сидів на найкращому місці за столом (вітчимовому) спиною до дверей. Мама, Петрик і Дмитрик дивилися на нього, мов зачаровані, – я бачила, як у них палають, рожевіють щоки й вуха. Їм наче показували улюблене кіно – такі вони були захоплені й задоволені!
Мені стало якось мулько. У моєму світі (у мене вдома!) некромант морочив голови моїм рідним – і морочив дуже вправно…
– Максиме!
Він озирнувся: посмішка від вуха до вуха, ямочки на щоках, на носі ті самі тоненькі окуляри:
– Доброго ранку, Ліно!
– Доброго ранку, – розслаблено підхопила мама. – Ти вже вмилася, доню? Сідай снідати, курка холоне…
Максиміліан дивився на мене, як і раніше, посміхаючись. Учора я, напевно, втратила глузд від утоми: як можна було привести в рідний дім… некроманта?!
– Нам із Максимом треба йти, – сказала я дерев’яним голосом.
– Куди це? Ти ще не їла! Петрику, Дмитрику, посуньтеся, нехай Ліна сяде… А Максим нехай погостює ще, дочекається батьків із Криму…
Я запихала в себе гарячі шматочки курки, тушкованої з картоплею, і слухала, як Максиміліан втирається в довіру до моїх рідних. Втім, у довіру він втерся ще вчора, а тепер шляхом обману пролазив до мами в душу. Незбагненним чином він відчув, які саме слова їй будуть приємні, й раз за разом влучав у яблучко:
– Знаєте, дуже люблю читати… Не розумію цих геймерів – усе б сидіти носом в екран… Спина горбом, сколіоз виробляється…
– Цілком правильно, –
Я запила картоплю міцним гарячим чаєм. Мигцем глянула на стінний годинник: майже десята. (Довгенько ж я пролежала у ліжку…)
– Ото було життя, – некромант зітхнув. – Не було цієї шаленої біганини, не доводилося крутитись, як білці в колесі: працювати на трьох роботах, щоб якось тягти родину, а на життя вже й часу не залишається…
Я роззявила рота: Максиміліан повторював власні мамині слова, які вона, бувало, втомившись говорила сусідкам. Мама не насторожилася – навпаки, закивала охоче.
– А отой гламур, – провадив в’їдливо Максиміліан, дивлячись мамі у вічі, – ця вульгарність… Неможливо стало ввімкнути телевізор…
– Нам уже час, – я встала, ледь не перекинувши табурет. – Максиме, пішли.
– Ліно, куди спішити? – мама насупилася (Петрик і Дмитрик нишком перекидалися курячими кісточками у неї за спиною).
Я виразно глянула на Максиміліана.
– Вибачте, Євгеніє Павлівно, – Максиміліан підвівся. – Мені треба сьогодні здати книгу в бібліотеку. Просто зараз.
– Ніколи не смій так робити!
– Як?
– Не смій чаклувати в моєму домі! Не смій знущатися з моїх рідних!
– Знущатися? Чаклувати?! Ліно, такого «чаклунства» навчена будь-яка розумна дитина…
– Ти зрозумів, про що я кажу? – відрубала я. – І годі вже!
У пустелі розвиднялося. Ще не занесло піском наші вчорашні сліди; втім, які ж вони вчорашні? (Адже тут, у пустелі, біля кордонів Королівства, час не зрушився ні на мить…)
Сарана ще закінчує нічний перехід. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табір, – удень варвари відпочивають, ховаючись від сонця в наметах.
– Годі – то й годі, – пробурмотів Максиміліан, обернувся чорним птахом і злетів у небо.
Я злетіла за ним – важкувато, але впевнено. Летіти назустріч світанку приємно; з-за обрію виткнувся краєчок сонця. Я примружилась. Вітром мене підкидало, мов човник на хвилях. Попереду вималювалася зубчаста крайка гір, піски внизу змінилися луками, далі – перелісками…
Яке воно гарне, моє Королівство… Які сині гори, які жовті й барвисті луки… Як мальовничо біжать струмки по камінню – мов намальовані. Якими яскравими білими стрічками снується прибій уздовж морського берега… І яка страшна небезпека над усім цим нависла…
Замок некроманта наїжачився вежами. Я приземлилася на найвищу – як комаха-сонечко на кінчик пальця. Перевела подих.
Яскріло під сонцем озеро. Вода при березі хвилювалась. Я придивилася й розгледіла велетенське біле черево, яке то спливало, то знову пірнало на глибину.
– Що воно там?
– Риба-зомбі, – Максиміліан на льоту перетворився з птаха на людину, ляснув підошвами кросівок об кам’яний зубець. – Страж озерних воріт.
– Чому догори черевом?
– Тому що здохлий!