Зло не має влади
Шрифт:
Ми знову полетіли. Знову засвистів вітер. Моє обличчя аж пашіло, я відчувала, як скочуються по спині краплі і сорочка прилипає до тіла. (Ну, магу дороги, тримайся! І не в таких ще бували бувальцях…)
Однак – ні. В таких – не бували…
Заграва дедалі яскравішала. Невдовзі я вже розрізняла окремі вогні… вони насувались. Це були смолоскипи, світильники, кожен – завбільшки із величезне багаття.
Земля тремтіла, цей гуркіт поглинав тепер усі звуки. Можна було говорити, кричати – внизу все одно не почули б. Вогні тяглися навсібіч – праворуч, ліворуч, уперед – скільки сягало
Я відчула, що зараз упаду. Вогні були вже просто піді мною; мене начебто тягли за ноги донизу, силкуючись зірвати з висоти. Раптово запаморочилася голова, вогні сунули назустріч. Я вчепилась у посох, силою волі сповільнила падіння, – балансуючи, наче на дроті, неначе знову розучилась літати.
Я зависла на висоті десь, напевно, п’ятого поверху. Піді мною йшли, гуркочучи панцирами, якісь тварюки, схожі одночасно й на биків, і на величезну гусінь. Згори я не бачила, скільки ніг вони мають; спини їхні, високі кістяні гребені, погойдувались, у сідлах сиділи вершники (однакові, немовби їх розмножили на ксероксі). У них не було ший: круглі, ледь сплюснуті голови виростали просто з широких плечей, і за спиною в кожного була зброя. Їхні смолоскипи нагадували рухливе багаття. У світлі полум’я блищали зазубрені леза, вістря, списи, хвилясті клинки, тригранні шпичаки. Ой, лишенько! Я вже падала згори прямісінько на голову якому-небудь варварові!
І тої миті мене помітили.
Ритм походу не збився ні на секунду. Замість голів я побачила закинуті до неба пласкі обличчя. У гуркіт кроків уплівся радісний крик, зірвалися з пліч арбалети, у мене прицілилися одночасно десятки стріл… Я ще не встигла й отямитись, але рвонула вгору – свічкою.
Вони встигли вистрілити – у ту цятку, де я висіла мить тому. Я рвалася, мов корок із пляшки, вгору, вгору, і море вогнів піді мною дедалі тьмяніло. Багаття смолоскипів перетворилося на вогники, далі – на іскорки. Пустеля піді мною світилася від краю до краю – тільки на сході, куди рухалася Сарана, було ще темно…
Я захекалася й опинилась у липкому тумані. Виявилося, що це хмара; втікаючи від стріл, я забралася надто високо. Вуха мої відразу ж перетворилися на крижинки, в голові зашуміло – забракло повітря. Не вистачало тільки знепритомніти і накрити кількох варварів своїм невдатним тілом, звалившись із неба!..
Мене пік сором. Його змінила лють і врешті-решт перемогла страх. Я перекинулась у повітрі, почала знижуватися. Ага, ви хотіли війни? Ви її зараз отримаєте!
Знову наростав рокіт. Іскорки ставали вогнями, вогні росли й росли, полум’я смолоскипів рвалося в небо. Важко ступали стоноги, погойдувалися в сідлах вершники. Мені назустріч повернулися сотні пласких облич – вони чекали на мене!
Клубок вогню зародився в моєму животі, піднявся до грудей, побіг по лівій руці, ніби по каналу, перелився в посох. Назустріч здійнялася сотня стріл; я вдарила у відповідь потоком тріскучого, злого полум’я. Криків не почула, все поглинало рокотіння, але там, унизу, зчинилося сум’яття – кілька вершників вивалилися із сідел. Я вдарила ще раз, метнулася вбік, ухиляючись від стріл, і
Але Сарана посувалася невпинно, не збиваючись із ритму. Над тими, що впали, зімкнулися голови, плечі, броньовані панцири. Стоноги йшли пліч-о-пліч, один за одним, нікого не хвилювала доля збитих і поранених – їх підім’яли, розтоптали й пішли далі. Сарана ступала по тілах своїх же, не відчуваючи ні страху, ні жалю, текла, як броньована череда, як військо роботів. Я відчула себе комахою, що б’ється в лобове скло автомобіля…
Втікаючи від стріл, піднялася вище, розвернулась і полетіла на схід.
Я довго летіла над темними пісками, поки не стихло рокотіння від кроків Сарани: ум-м-м… грум-м-м… Одяг мій змок чи то від поту, чи від роси, пальці заніміли. Від втоми я не могла більше триматися в повітрі, земля почала притягувати мене, опиратися польотові. Я спускалася дедалі нижче, поки не зачерпнула кросівками пісок і не гепнулася на верхівку дюни.
Пустеля мовчала. Далеко на заході тривав хід Сарани. Я тепер чудово розуміла Гарольда: він готується стати на шляху цього байдужого, безжального потоку. Гарольд напевно знав, що не втримає замку й міста, що неодмінно загине, – і все-таки йшов і вів людей за собою.
Повернутися б зараз у місто, увійти в замок… Узяти маленького Еліна (недарма Гарольд на мою честь назвав сина). Вивести його до нашого світу – подалі від Сарани…
Не тільки в Гарольда є діти. Я уявила, як повертаюся додому, обвішана дітлахами… А потім вони виростуть, і я пояснюватиму їм: я, мовляв, маг дороги, залишила ваших батьків напередодні останньої битви, бо вони все одно були приречені, й байдуже, боролась я поряд із ними чи ні.
А може, й Гарольд нехай іде? Тоді час у Королівстві спиниться, й Сарана ніколи не знищить замку, збудованого Обероном…
Але де він зараз – Оберон?
Над головою каркнув птах. За мить на пісок поруч звалився Максиміліан – його сорочка вибилася з чорних вельветових штанів. По приземленні він ретельно заправив її як слід.
– Розвідник із тебе… химерний, Ліно. Ти їх навмисно дражнила, чи що?
– Вибач, – пробурмотіла я знічено, – я думала…
– Ти думала: разів зо два торохнеш блискавкою із посоха – й вони розбіжаться?
– Вони перші напали…
– Іноді мені здається, що ти думаєш не головою, а навершям посоха… – Максиміліан глузливо посміхнувся. – Ну чого ти? Годі, я пожартував…
Я відвернулася. Він мав рацію; у пустелі панувала тиша, наче в склепі, й тільки земля ледь здригалася. Чи мені здавалось?
– Максиміліане, а що як зупинити час у Королівстві?
– Назавжди? – він міркував дуже швидко. – І комусь із магів перейти до вас?
– Ну… тобі ж однаково, де жити!
Я перевела подих. Насправді мені зовсім не хотілося, щоб Максиміліан залишався в нашому світі назавжди. (Краще б він знайшов собі якесь інше місце…)
– Мені, припустімо, не однаково… Ну, гаразд: скажімо, я назавжди перейду до вас. Усе тут перестане рухатися, рости, жити… Зависне, завмре…