Зло не має влади
Шрифт:
Я взялася за посох, відчула його в долонях і трохи осміліла. Навершя мерехтіло червоним. Невиразна небезпека чигала звідусіль.
Я озирнулася. По всьому кабінету, вздовж стін і по стелі тяглися нитки – грубі й тонкі, цілі й обірвані. Здавалося, тут порпався електрик або божевільний павук. Нитки здебільшого були зібрані в пучки й протягнуті акуратно – напевно, тому, що укази й рішення, котрі ухвалювалися в цьому кабінеті, були правильними та справедливими. І тільки навколо книжкової шафи панувала плутанина. Можливо, до цього були причетні автори
Три чи чотири легенькі нитки, схожі на вовняну пряжу, обгорнулися навколо моєї шиї. Рухатися не заважали. Я взялася за них – від дотику вони потоншали й зникли, але варто було мені розтулити руку – з’явилися знову.
Я трохи освоїлася в кімнаті й визирнула у вікно. «Виворітне» Королівство здавалося бляклим, похмурим, зовсім не таким, як справжнє. Я бачила людей, що метушилися на фортечній стіні, знала, що кожен із них обплутаний нитками та вузликами, хоча розгледіти їх на такій відстані було неможливо…
– Ти будеш допомагати чи ні?!
Максиміліан вивантажив із полиць уже половину книг – великих і малих, у шкіряних палітурках і переплетених тканиною. Я не відразу змусила себе взятися за нитки, що світилися; на дотик вони виявилися дуже різними – шорсткими й зашкарублими, слизькими, як шовк. Деякі пульсували, ніби трубочки з гарячою водою; інші розповзалися в руках, немов зогнилі травинки. Це були причини, наслідки, уривки міцних колись зв’язків. Дві книги – однаково великі й грубі, виявилися міцно прицурованими одна до одної – автор однієї був учнем автора іншої – обидва жили в давнину…
Підсвічуючи собі навершям посоха, я зазирнула в глиб шафи. Туди, мов у темну печеру, тяглися нитки; я намацала дивний томик. Чорна шкіряна палітурка подекуди начебто розтанула, з-під неї проглядала то картонна (зовсім проста), то мідна з прозеленню, то жовта – з незрозумілого матеріалу. Вся книга здавалася зліпленою з фрагментів і шматочків (дивно, як усе це трималося купи).
– Книга-перевертень, – сказав Максиміліан. – Зіпсована.
Він безцеремонно вихопив мою здобич. Лопнули дві-три старі нитки, інші потяглися за книжкою, мов лазерні промені, – звідкілясь зі стелі, з підлоги, від дверей…
– Ого! – сказав Максиміліан.
Він плюнув на палець і потер обкладинку. Чорна шкіряна палітурка на мить зробилася сірою і знову повернула собі колишній колір, картонні «латки» стемніли. Проступила назва – «Горище Світу», частково витиснута золотом, частково видрукувана фарбою на картоні. Зовсім недавній спогад прослизнув, наче сонячний зайчик, по дну пам’яті – і зник раніше, ніж я встигла його схопити.
– Тут свіжі нитки, – пробурмотів Максиміліан. – Молодець, Лінко.
І він заходився гортати сторінки – то жовті, то білі, прикрашені старовинними гравюрами та незграбними дитячими ілюстраціями. Ця книга нагадувала модницю, що начепила одночасно бальну сукню, лижну шапочку, звірину шкуру, бікіні й рясу. Від кожної сторінки тяглися нитки, вони плуталися, звивалися в клубок, рвались…
Але
– Початок є, – пробурмотів Максиміліан. – Давай розплутувати далі.
Коли ми вибрались на «лице світу», то кілька хвилин сиділи на підвіконні, дивлячись на сонце й нічого не роблячи. Все-таки приємно усвідомлювати, що справжній світ (не виворіт) такий яскравий і світлий…
– Ти раніше бував на вивороті?
– Ні, – знехотя зізнався Максиміліан. – Щоб туди ввійти, треба в комусь відобразитися.
– І щоб вибратися – теж?
– Обов’язково.
– А можна вийти на виворіт – і заблукати, не зуміти звідти повернутися?
Максиміліан помовчав, дивлячись на фортечну стіну. Там зблискувала криця, час від часу вимогливо ревла сурма.
– Там люди принца-деспота…
– На вивороті?
– На стіні… Все можна, звичайно. Можна посковзнутися на гнилій сливі й шию звернути…
– Тьмяно, сіро й заплутано, – я зіщулилась. – Бридке місце для прогулянок.
Максиміліан крутив у руках книгу. При сонячному світлі вона мала ще безглуздіший вигляд: із неї стирчало пір’я та неохайне клоччя, зате корінець гордовито виблискував золотом: «Горище Світу. 9861 рік». Я згадала, як багато ниток тяглося до цієї книги на вивороті – і старих, і нових, і рівних, і заплутаних.
– Це книга-перевертень, – сказав Максиміліан. – Я бачив одну таку – давно-давно, у свого діда. Це був томик романтичних віршів, що перетворювався на лікарський довідник із малюнками. На місці поеми «Томління пристрасті» з’являвся трактат про кривавий пронос.
– Тьху… Яка гидота… – сказала я кривлячись.
– Ну звісно. Мій дід був іще тим некромантом… А ця книга давно зіпсувалася. Не розумію, навіщо Оберон її зберігав.
– Люди зберігають дорогі їм речі.
– Авжеж, – Максиміліан кисло поморщився. – «Музей Того, Що Варто Пам’ятати»… Купа мотлоху.
Я несподівано з ним погодилася. Купол храму-музею горів на сонці; скільки вже там зберігалося коштовних незабутніх речей, і жодна з них не завадила всім забути Оберона.
– Усе не так і погано, – я намагалася не втрачати оптимізму. – Тепер у нас є нитка.
– Ага, – Максиміліан поморщився ще кисліше. – Якби нам ще місяць-два часу, я сказав би невдовзі, що справу зроблено.
Я покосувала оком на некроманта. Він криво посміхався.
– Тоді не гаймо часу! – спохопилась я.
Начебто підтверджуючи мої слова, на стіні проспівала сурма – цього разу мелодійно та владно.
– Ходімо! – я зіскочила з підвіконня. – Тільки прошу тебе… Поки я буду говорити з Гарольдом – не потрапляй йому на очі.