Знахар
Шрифт:
– Але ж і тепер ніщо не стоїть на заваді твоїм…
– Звичайно. Можете вважати мене диваком, але я не зумію, не захочу і… не працюватиму інакше. Я чудово знаю, що ти мені скажеш, мамо. Скажеш, що я ваш спадкоємець, що все колись стане моєю власністю, і що це смішно прохати про посаду на підприємстві власних батьків. Та розумієте, для щастя, душевного спокою й для задоволення мені потрібна особиста незалежність. Я мушу мати свою роботу, посаду й власні гроші. Оце і є моя умова.
– Умова дещо дивна, та зрештою я не бачу причин уважати її недоречною.
– Навіщо
– Невже не досить, мамо, якщо я скажу, що це бажання усамостійнитися?
– Самостійністю можна дуже погано скористатися.
– Звичайно. Але ж ви можете захистити себе застереженнями. Наприклад, якщо буде виявлено, що я погано виконую свої обов’язки, що на виробництві страждає якість чи кількість, що організація погіршилася й через мене виникли втрати, ви маєте право мене звільнити.
Пан Чинський засміявся.
– Ти так кажеш, неначе ми повинні підписати формальну угоду.
– А чом би й ні? – Лешек удав здивування. – Прозорі ситуації полегшують стосунки. Я хочу бути звичайним працівником, таким, як пан Гавлицький чи Слупек. Вони мають контракти. У тих контрактах обумовлені стягнення, платня за помешкання й премії. Не бачу причини, чому ви маєте відмовитися від такого контракту зі мною.
Запала тиша. Лешек відчував, що за мить мати знову запитає: «Нащо це тобі?» Тож він кахикнув і додав:
– Відповідальним і сумлінним працівником я можу бути лише тоді, коли знатиму, що мене зобов’язує до цього угода. Інакше мені можна буде згадати, що я син власників, і зрештою моє недбальство чи ледарство батьки мені пробачать. Ви повинні радіти, що я добровільно хочу визначити собі рамці.
– Добре, – замислено відказала пані Елеонора. – Ми подумаємо над цим.
– Спасибі вам, – Лешек підвівся, поцілував матір у руку, а батька в чоло й вийшов.
Він удавав розкутість і гарний настрій, проте тремтів від самої думки про те, що мати здогадається про його наміри й категорично відмовиться. Отож, щоб спростувати будь-які підозри, він почав бувати в поблизьких маєтках, провідувати й далеких сусідів, а повернувшись, переказував батькам новини й плітки, особливо звертаючи увагу на опис зовнішності різних панночок. Батьки мали повірити, що визначеність, якої він прагнув, поєднувалася в його планах з одруженням, і ці відвідини мають за мету пошуки майбутньої кандидатки на дружину.
До Радолишок із Людвикова провадив на захід битий путівець. Наддавши проте із десяток кілометрів, можна було дістатися містечка, їдучи на Божишки чи Віцкуни. Отож Лешек, удавшись до якнайсуворішої обережності, відтоді лише цією дорогою й користувався. Просто до Радолишок він їхав лише тоді, коли своє перебування в містечку міг пояснити необхідністю щось купити. І тоді Чинський мчав як шалений, аби урвати додаткові чверть години для тривалішої розмови з Марисею.
З огляду на свою роботу на фабриці, він частіше мав вільний час по обіді. Отож не раз зустрічав у крамниці знахаря Косибу із млина. Він трохи побоювався цього могутнього бороданя із сумними очима. Лешек був упевнений, що знахар ставиться до нього недоброзичливо чи навіть вороже, хоча Марися й запевняла, що це найдобріша людина на світі.
– Може, він трохи тобі не довіряє, – казала вона. – Але ти сам винен. Якби ти дозволив розповісти йому про наші заручини, я певна, що він відразу полюбив би тебе.
– Тоді я вже волію обачливість, – усміхнувся він. – А на прояви його симпатії готовий почекати. Навіть, коли щось і втрачу.
Марися глянула на нього докірливо.
– Лешеку! Негарно, що ти глузуєш із найпоряднішої людини й мого щирого друга.
– Пробач мені, кохана. Але мені здається, що твої сентименти явно недоречні. Може, цей знахар і справжній взірець усіх чеснот, може, він навіть уміє лікувати, у що я не надто вірю, але ж він простий селянин. Нащо тобі дружба із таким простаком?
Марися похитала головою.
– Нащо мені дружба? Розумієш, Лешеку, у тебе є батьки, і ти не знаєш, що таке бути сиротою. Не мати нікого, абсолютно нікого. Тоді будь-чия рука, простягнута у твій бік, будь-яка, навіть найбільш спрацьована, стає скарбом, великим скарбом. Неоціненним! Ти цього не збагнеш!
– Але я розумію, Марисенько, розумію, – засоромився Лешек. – І нехай мене чорти візьмуть, коли я не винагороджу цій щирій людині того, що він мою єдину, мою найдорожчу. .. Я ж до нього добре ставлюся.
Марися розповіла Чинському, що пообіцяв їй знахар, коли вона боялася втратити роботу в пані Шкопкової.
– Тепер бачиш, яка це шляхетна людина? – закінчила вона.
Лешека це вочевидь зворушило.
– Так! Він неймовірно добрий! Проте й ми не гірші! Нехай-но лише все складеться добре, і він отримає в Люд- викові добрячу хату й пожиттєве утримання. Той, хто тобі з-під ніг камінець прибере, уже може розраховувати на мою вдячність. І навіть тепер, при найближчій зустрічі, я дам йому трохи грошей…
Марися засміялася.
– Ти зовсім його не знаєш. Він узагалі грошей не бере. Лікує переважно безкоштовно. Крім того, ти сказав, наче він простий селянин. Так от, уяви собі, що я в цьому серйозно сумніваюся.
– Чого б це?
– А тобі відомо, що він знає французьку?
– Ну, він міг бути в еміграції. Чимало селян їздить до Франції шукати роботи.
– Ні! – заперечила Марися. – Якби це було так, він говорив би французькою. Але він читав, причому вірші. Тільки не викажи йому, заради Бога, що ти про це знаєш.
– Чому?
– Бо він страшенно хвилюється від самого спогаду про це! Я впевнена, що в його житті є якась велика таємниця.
– Ти припускаєш, що це не проста людина, що ховається під селянським убранням?
– Не знаю, чи ховається. Та я ладна присягнутися, що така людина, як він, не могла вчинити нічого ганебного, що примусило б його переховуватися. Він дуже розумний. Зверни увагу на його очі, деякі рухи, на його манеру говорити. Може, мені це й здається, та коли я з ним розмовляю, то маю враження, що він значно розумніший за мене.