Знахар
Шрифт:
– Трапляються дуже розумні селяни, – зауважив Лешек і замислився.
За хвилину він вигукнув:
– Уже знаю! Є дуже простий спосіб. Ми можемо легко перевірити його й зрозуміти, хто він: інтелігент чи селянин. От тільки треба вибрати зручний момент.
– Лешеку! Але я нізащо не хочу…
– Знаю, знаю! Я теж не маю лихих намірів. І не збираюся втручатися в його таємниці, якщо вони взагалі існують. Мені йдеться лише, аби перевірити. Ручуся, що він навіть не помітить.
– І все-таки… – Марися здавалася невдоволеною. –
– Як хочеш. Можна й без цього обійтися, – погодився Лешек.
Та погодився він лише вдавано й вирішив за першої ж нагоди спробувати втілити свій план. Він від природи любив розгадувати таємниці. Іще в дитинстві Лешек зачитувався Карлом Маєм, а пізніше детективами Конан-Дойля. Він обожнював навіть звичайні ребуси.
Спосіб, що спав йому на думку, справді не був складним. Слід лише було в розмові зі знахарем ужити такі слова, що їх звичайний селянин знати не може. Якщо він зрозуміє речення чи запитання, це буде доказом, що він не той, за кого його мають. А тоді можна й продовжити пошук причин…
Невдовзі, їдучи окружною дорогою до Радолишок, Лешек зустрів знахаря, коли той повертався з містечка. Зупинив мотоцикл, уклонився і, кивнувши на жмут якихось трав, що їх Косиба зібрав край дороги, запитав:
– А від якої ж це хвороби, пане Косибо?
– Це дягель. На серце допомагає, – ввічливо, проте холодно відказав знахар.
Аби прихилити його й втягнути в розмову, Лешек пожартував:
– А не знаєте часом, які найкращі ліки від кохання?
Знахар глянув на нього й виразно проказав:
– У коханні, пане, найкраще бути чесним.
Зняв шапку, прощаючись і пішов своєю дорогою.
Якусь мить Лешек стояв непорушно, вражений відповіддю, якої не сподівався, а тоді, збагнувши, що знахар мав на увазі, пробурмотів до себе:
– Йому не дорікнеш, він-таки має esprit d’apropos*.
Приїхавши до Марисі, він розповів їй про зустріч і додав:
– Зізнаюся, що він приголомшив мене трохи відповіддю, хоч я й не заслужив на такий рецепт.
– Але він про те не знає, – зауважила Марися.
– Отож. Мені страшенно кортіло розповісти йому правду. Мене взагалі пригнічує ця таємничість. Я б радо повідомив усім про наші заручини. Та ще поки не можна. Поспіх дуже завадить моїм планам.
Тому тепер Лешек намагався не лише в Людвикові, а й у Радолишках не привертати нічиєї уваги до своїх відвідин. Іноді залишав мотоцикл біля корчми або на подвір’ї в Глязера, торгівця кіньми, а до крамниці приходив пішки. Усе ж воно не так кидалося в очі.
Мабуть, до Людвикова перестали доходити нові плітки, бо батьки ні про що не згадували, навпаки, із цікавістю стежили за синовою роботою на фабриці. До вирішальної розмови не поверталися, не починав її й Лешек, побоюючись, що в його нетерплячості вони дошукаються справжніх причин.
Якоїсь п’ятниці він знову зустрів знахаря Косибу. Цього разу в крамниці. Старий розмовляв з Марисею, і коли Лешек увійшов, на його широкому бородатому обличчі ще видніла
* Вміння формулювати влучні відповіді ( франц .).
тінь усмішки. Певне, він перебував у доброму настрої, тож Лешек вирішив скористатися нагодою провести свій експеримент. Він щиро привітався й неначе між іншим запитав:
– А ви із Королівства походите, не сумуєте за рідним краєм?
– Я там нікого не залишив, то й не сумно.
– Дивно. Я ще занадто молодий і досвіду не маю, та від старших чував, що їх на чужині мучила ностальгія. Ви її не відчуваєте?
– Чого? – закліпав знахар.
. – Ностальгії, – повторив Лешек.
– Ні, – похитав головою знахар. – Адже це та сама земля, не чужина.
Чинський не був упевнений, тож зауважив:
– Ну, так, але ж люди інші, інші звичаї. Усе-таки нелегко буває акліматизуватися.
Знахар знизав плечима.
– Я мандрував по всій країні. Мій дім скрізь і ніде.
Проте й цим Лешек не вдовольнився. Знахар міг здогадатися про сенс невідомого слова із цілої фрази. Треба було побудувати питання точніше.
– Але тут люди вас люблять, – продовжував він. – Я сам не раз чув. У вас висока фреквентність?
Косиба кивнув.
– Авжеж. Найбільша навесні й узимку. Улітку хворіють менше.
Лешекові закалатало серце. Тепер він був упевнений, що Марисині здогадки виявилися слушними. Та докинув іще:
– Ви б могли нажити маєток, якби не те, що маєте прагнення бути філантропом.
Знахар або не помітив, що йому влаштували іспит, або йому було байдуже до цієї пастки, бо лише добродушно посміхнувся.
– Це не філантропія, – мовив він. – Я просто хочу допомагати недужим, а майна мені не треба. Вам, як людині багатій, складно таке зрозуміти.
– А чому?
– Бо багатство затуманює. Його слід здобувати на те, аби воно в чомусь прислужилося, у чомусь допомогло. Та коли вже його здобудеш, воно заглушує все й примушує людину служити лише собі.
– Тобто із засобу перетворюється на мету?
– Саме так.
– Якщо керуватися цим принципом, то небезпечно взагалі чимсь володіти, бо людина може стати рабом своєї власності?
– Ну, певне ж, – терпляче притакнув знахар. – Але небезпека виникає лише тоді, коли людина цього не розумітиме, коли забуде про справжню мету.
Марися мовчки прислухалася до цієї розмови й зрозуміла, що Лешек завів її, щоб перевірити свої підозри. Тепер вона більше не сумнівалася в тому, що мала слушність. Знахар Антоній Косиба явно не був простим селянином. Він напевне отримав освіту й перебував свого часу в середовищі освічених людей. Такого самого висновку дійшов і Лешек.