Знахар
Шрифт:
Так, він чудово знав, що батьки не відразу погодяться. Знав, що посипляться прохання й погрози, будуть сльози й образи, може й справді дійти до розриву стосунків і відкритої ворожнечі. Та ради на це не було.
У глибині душі він усе-таки сподівався, що йому вдасться отримати їхню згоду. Аби вони тільки згодилися познайомитися з Марисею. Лешек був упевнений, що її чарівність, розум, її доброта й усі ті риси, яких він не бачив в інших дівчат, переконають батьків якнайкраще.
Зрештою, він був готовий до всього, і залежно від того, як поставляться батьки до його завтрашньої заяви, планував
Так чи сяк, Марися повинна була вже від завтра покинути роботу в крамниці. Якщо батьки погодяться із синовою волею, його наречена відразу переїде до Людвикова. Якщо ні, їй доведеться до їхнього весілля виїхати до Вільна. Лешек і там усе приготував. Протягом цього місяця вона жила би в родині Вацека Корчинського, Лешекового шкільного товариша. А пані Корчинська заопікувалася б нареченою Лешека, якого любила, як рідного сина.
Залишалося обговорити з Марисею справи, які стосувалися її поїздки й розлуки з колишньою опікункою. Хай там як, але дівчина була неповнолітньою, і така собі Шкопкова, хоч Лешек і не розважав серйозно цієї можливості, могла йому стати на заваді. Крім того, у випадку поїздки до Вільна виникало делікатне питання грошей. Він не був певен, чи Марися, яка напевне власних грошей не мала, погодиться взяти в нього потрібні кошти. Зрештою, це була б невелика сума. Пані Корчинська у Вільні сама би поповнила Марисин гардероб. А пізніше він з нею розрахується. На щастя, для Вацека, який був адвокатом і прекрасно заробляв, ці витрати аж ніяк не будуть проблемою.
Про все це й міркував дорогою Лешек. Марися сиділа за ним, також заглиблена у власні думки. Дорога була, як завжди в неділю, безлюдна. Лише біля містка вони зустріли селянську бричку із запряженим у неї невеличким коником. Кінь перелякався мотоцикла й рвонув убік. Візник, мабуть, був п’яний, бо замість того, аби шарпнути за віжки, вистрибнув із брички до рівчака. Його пасажир учинив так само. Хмара куряви накрила цю картину, зрештою, Марися й Лешек бачили все хіба що протягом секунди. Лешек не зупинився, і лише дівчині здалося, що пасажиром брички був хтось знайомий.
Вона не помилилася: це був Зенон Войдилло. Коли мотоцикл зник за поворотом у куряві, Зенон видряпався з рівчака і, погрожуючи п’ястуком, пробурмотів кілька брудних прокльонів, вульгарних ще й тому, що він справді був п’яний.
Проте ані Марися, ані Лешек цього вже не чули. Дорога саме розширювалася й входила в старий високий ліс.
Доїхали до невеличкої галявини й стали на ній своїм маленьким табором. Нехитрий підвечірок складався із фруктів
та кількох плиток шоколаду. Усе це закохані залишили біля захованого в кущах мотоцикла і, побравшись за руки, пішли над яр. Вони завжди тут сідали. Яр був глибокий, зі стрімкими схилами, а на дні протікав вузенький темний струмочок. Не раз, тихесенько тут сидячи, Марися і Лешек бачили козуль що приходили до води. Та нині закохані розмовляли, і їхні голоси, відлунюючи в яру, певне, наполохали козуль.
– Кохана, – мовив Лешек, – скінчилися всі наші негаразди. За місяць ми обвінчаємося. Уявляю собі вираз обличчя нашого чесного ксьондза, коли ми прийдемо, щоб оголосити про шлюб! Тобто його обличчя та й інших! Ото буде новина!
Він потер руки, та глянувши на Марисю, здивувався.
– Тебе щось непокоїть?
– Розумієш, – зітхнула дівчина, – для мене все це не буде приємним. Легко можеш собі уявити, що скажуть люди.
– А що вони можуть сказати?
– Ну, що я виходжу за тебе через кар’єру… заради грошей, становища, що я знайшла вдалу партію, що мені вдалося впіймати такого чоловіка…
Лешек почервонів.
– Які дурниці! Як ти можеш так думати?
– Ти й сам знаєш, що вони так казатимуть.
– Ну, то я їм відповім, – вибухнув Лешек, – що вони бовдури. Усе б міряли власного мірою. Але від тебе нехай тримаються подалі! Геть! Не бійся, я зумію захистити свою дружину. Хоч би й від самого чорта! І якщо тут узагалі йдеться про вдалу партію, то це я її знайшов, одружуючись із тобою. Так, лише я, бо без тебе я не можу жити. Та й не хочу. А ти вийшла б за мене, якби я не мав жодної копійки, звався би Пипциковський і був звичайним собі робітником. Ладен заприсягнутися!
Марися притулилася до нього.
– І це правда. Я справді воліла би, щоб ти був бідним.
– Але ж я, люба, і так бідний. У мене нічого немає. Усе належить моїм батькам, усе залежить від їхніх забаганок. Я маю хіба що посаду в Людвикові. Платню й невелику квартирку.
От і все. Отож, ти не робиш жодної кар’єри. Найбільшим моїм скарбом будеш ти… Скарбом, якого я нікому не віддам…
Він захоплено вдивлявся в її схилену голівку, у золотаві сонячні промені на гладенько причесаних косах, милувався витонченим профілем.
– Ти навіть не уявляєш, – сказав він, – яка ти гарна. Адже я бачив тисячі жінок. Тисячі. Бачив усіх цих славетних красунь, що за ними світ шаленіє, різних кінозірок. Жодна з них не може зрівнятися з тобою. І вже точно в жодної немає такої чарівності. Ти не знаєш, що кожний твій рух, кожна усмішка, кожен погляд – наче витвір мистецтва. У цих провінційних Радолишках вони тебе теж розгледіли! Та побачиш, що буде, коли ти потрапиш до вищих кіл! Усі геть розум повтрачають! Кажу тобі! Найславетніші художники змагатимуться за право малювати твій портрет. Ілюстровані журнали вміщатимуть твої фото…
– О Боже! – засміялася Марися. – Як ти страшенно перебільшуєш!
– Нічого я не перебільшую! Сама побачиш, а я ходитиму гордий мов король. Я розумію, що це пиха, але кожен мужчина має таку ваду. Його тішить і сповнює гордощами, що він має жінку, через яку всі йому заздрять.
Марися похитала головою.
– Якщо й знайдуться такі, що добачать у мені якусь вроду, то причин заздрити ще мало. Мене знову охоплює страх від самої думки, що я компрометуватиму тебе незнанням, як поводитися в товаристві, своєю незграбністю й дурістю.
– Марисько!
– Так, так. Невже ти думаєш, що твої знайомі забудуть, що я була продавчинею в пані Шкопкової? Я весь час почуватимусь як під цензурою. Бо я й справді звичайна попелюшка, провінційна гуска. Між твоїх я боятимусь ворухнутися чи заговорити. Адже в мене практично немає жодної освіти. Щоправда, матуся мала намір підготувати мене до іспитів на атестат зрілості, але ти ж знаєш, що я їх не складала. Ти одружуєшся із зовсім простою дівчиною.
У її голосі бринів смуток. Лешек лагідно узяв її за руки й запитав: