Знахар
Шрифт:
Ніхто не помітив зникнення валізки. За дві хвилини авто рушило до Радолишок.
Знахар не гаяв часу. Зачинився в хаті й у гарячковому поспіху порозкладав на столі, біля Марисиної голови, здобуті інструменти, лампи поставив якомога ближче, а тоді дуже обережно надав нерухомому тілові зручного положення. Тоді перехрестився й почав оперувати.
Найперше слід було поголити волосся над потилицею. На оголеній шкірі видніла велика синя пляма. Набряк був незначний.
Він ще раз припав вухом до грудей дівчини. Серце ледве
Так, доктор Павлицький не помилився, і кістка виявилася вдавленою, потрісканою, а кілька дрібних уламків потрапило під її поверхню й тепер тиснули на мозок.
Передусім треба було їх якомога обережніше усунути, щоб не зачепити оболонку, яка вкривала мозок. Це було надзвичайно важко й потребувало неймовірних зусиль. Тим більше, що тіло дівчини почало посмикуватися. Раптом судоми припинилися.
«Невже кінець?» – подумав знахар.
Проте операції не припинив. Не було часу перевірити пульс. Він не зводив очей з рани, не бачив, що за вікнами, втиснувшись носами в шибки, люди вперто стежать за його зусиллями.
Уже співали перші півні, коли він закінчив операцію й зашив рану. А тоді, укотре перехрестившись, знову припав вухом до серця Марисі, проте нічого не почув.
«Укол!» – майнула перша думка.
Він легко знайшов у валізці коробочку з ампулами й шприцом.
«Це ж те саме, що колов доктор!» – зрозумів Косиба.
Після нового уколу серце запрацювало вже інтенсивніше.
Тоді Антоній Косиба важко впав на лаву і, обпершись головою на руки, заридав.
Отак нерухомо він сидів годину, а може, довше, геть виснажений і напівпритомний. Потому підвівся, щоб перевірити, чи б’ється Марисине серце. Ледь чутне биття не зміцніло, проте й не ослабло.
Насилу пересуваючи ноги, знахар зібрав інструменти, помив їх і розіклав у валізці, а тоді, хвилинку поміркувавши, відніс її до стодоли, розгорнув у кутку сіно й заховав якнайдалі. Тут інструменти будуть у безпеці. їх не знайдуть і не заберуть. А йому з таким скарбом буде настільки легше, настільки краще й швидше робити операції, навіть такі складні, як ця.
«Як її назвав доктор? – замислився він. – Трепанація черепа… Так, трепанація… Звісно. Адже я знаю це слово. Дивно, що я його чомусь забув…»
Знахар повернувся до хати, перевірив Марисин пульс, згасив світло й ліг неподалік хворої, щоб стежити за будь- яким її рухом, хоча він і не передбачав, що таке станеться.
Коли він прокинувся, сонце вже сяяло на небі. У двері стукали. Антоній вийшов і побачив коменданта відділку з Радо- лишок, сержанта Зьомека. Поруч стояли Мельник і Василь.
– Як там дівчина, пане Косибо? – запитав сержант. – Жива ще?
– Жива, пане сержанте, проте лише Бог відає, чи житиме й далі…
– Мушу до неї зазирнути.
Увійшли до хати. Поліцейський якусь мить придивлявся до непритомної й мовив:
– Що ж, про допит не може бути й мови. Але ви всі мусите свідчити. Гм… Доктор Павлицький сказав, що повернеться нині ввечері й випише посвідку про смерть. Він гадав, що вона ще вчора…
– То доктор поїхав? – запитав знахар.
– Виїхав з молодим Чинським, повіз його до лікарні в місті. Кажуть, що з ним усе гаразд, але говорити він не може. Одна жертва непритомна, друга позбавлена можливості ворушити губами… Подумати лишень, якби злочинець сам не зізнався, то міг безпечно втекти.
– Злочинець? А який же Тут злочин? Адже це нещасний випадок, – здивувався Василь.
– Ви так гадаєте? А чи був хтось із вас на тому місці, біля повороту?
– Ні.
– А я був іще на світанку. І як вам здається, що одного дня колоди зі старого зрубу самі з’являються на дорозі й кладуться впоперек? І каміння теж впало туди саме?.. Таких чудес ще не було. Це був злочинний замах.
– Хто ж тоді це зробив?
– Хто? Та ж Зенон, отой, що його вже раніше затримували, син лимаря Войдилла.
Присутні недовірливо перезирнулися.
– Це, мабуть, помилка, пане сержанте, – озвався нарешті старий Прокіп. – Адже Зенон першим їх рятував, людей покликав, до млина їх привіз та ще й по лікаря поїхав!
– Подумати лишень, – похитав головою сержант. – Отже, це таки правда, усе, про що він розповів. Зенон говорив про це, та я йому не повірив. Гадав, що він хоче себе виправдати, щоб у суді мати пом’якшуючі обставини. Видко, у нього справді сумління прокинулося.
– І що, він сам прийшов і зізнався?
– Сам. Каже, що лихий його підбив, і що він був п’яний. .. Ну, але я мушу все записати.
Прокіп запросив поліцейського до кімнат, де сержант опитав усіх домочадців як свідків. Свідчив і Антоній Коси- ба, проте розповів небагато. Він розповів лише те, що надав потерпілим першу допомогу. Потому жінки приготували сніданок, а сержант, скориставшись нагодою запитав у знахаря, що робити, якщо протягом от уже кількох місяців коле в правому боці. Отримавши лікувальні трави, він подякував, розпорядився, аби у випадку смерті дівчини його негайно повідомили, попрощався й поїхав.
Проте Марися не помирала. Минав день за днем, а вона лежала нерухома й непритомна. Єдина зміна, що відбулася в її стані, то була лихоманка, яка з кожною годиною посилювалася. Личко, що було біле мов крейда, дедалі рожевіло, дихання з ледь помітного робилося швидким, судомним, уриваним.
Тричі на день знахар уливав між її зціплені вуста якийсь коричневий відвар, удень і вночі змінював на розпашілій голові й тріпотливому серці холодні компреси з ганчірок, змочених крижаною криничною водою.