Знахар
Шрифт:
Знахар помітив широко розплющені очі Марисі та її раптово пополотніле личко.
– Зовсім ні, – заперечив Антоній. – Жодної небезпеки не було.
Лікар аж почервонів від обурення.
– Як це?! А що ви тоді самі казали?
– Нічого я не казав.
– Це брехня!
Знахар мовчав.
– Годі про це, – утрутився сержант. – Так чи сяк, пане Косибо, ви за це відповідаєте. Хоча мушу вам пояснити, що відповідальність за це передбачена невелика, бо немає потерпілого. Не лише немає того, хто постраждав би від ваших дій, а взагалі є особа,
– А хіба не однаково?
– Ні. Бо пан Павлицький звинувачує вас у привласненні його інструментів.
– Не в привласненні, а в крадіжці, – підкреслив лікар.
– У крадіжці, – повторив сержант. – Ви зізнаєтеся, пане Косибо?
Знахар потупився й мовчав.
– Пане коменданте, – вигукнув лікар. – Розпочинайте обшук. Валізка напевне десь тут, або ж її заховали в господарських прибудовах.
– Перепрошую, пане докторе, – заперечив поліцейський, – але прошу вас не командувати, що я маю робити. Це моя справа.
Він помовчав і знову звернувся до знахаря:
– То ви зізнаєтеся?
Повагавшись, Антоній ствердно кивнув.
– Так.
– Навіщо ви це зробили? Чи з метою наживи, чи тому, що без цих знарядь ви не могли врятувати жертву катастрофи?
– Це не запитання! – вигукнув лікар. – Це підказка! І зрештою, це натяжка, бо якби справа була в цьому, то цей… знахар, певне, повернув би вкрадену валізку.
– Валізка у вас? – запитав сержант.
– Так.
– І ви повернете її добровільно?
– Поверну.
– Де вона?
– Зараз принесу.
Він поволі проминув їх і відчинив двері. У вікні було видко його високу, ледь згорблену постать. У хаті ніхто й словом не озвався. За кілька хвилин Антоній Косиба повернувся з валізкою.
– Це вона? – запитав сержант у лікаря.
– Так, це моя валізка.
– Перевірте, будь ласка, чи нічого не бракує.
Павлицький відкрив валізку й побіжно передивився вміст.
– Ні, здається, не бракує нічого.
– «Здається» не враховується, – службовим тоном озвався Зьомек. – Прошу цілковито підтвердити або ж назвати предмети, які зникли.
– Нічого не бракує, – виправився лікар.
– Складемо протокол.
Зьомек вийняв із портфеля папери й заходився писати. У хаті зробилося тихо.
Доктор Павлицький був достатньо вразливим, щоб відчувати зневагу, з якою ставилися до нього всі присутні й навіть мовчазний сержант. Зневага й осуд. Невже вони праві? Але він не має чим собі дорікнути. Він чинив, як підказувало йому сумління, чинив так, як наказував обов’язок лікаря й громадянина. Якщо виконуючи його, він одночасно ставив на місце конкурента, то й тут не почувався винуватим. Кожному вільно боротися за місце під сонцем, а він, крім того, бореться законними методами. Закон і громадська мораль на його боці. Навіть якби він і не був лікарем, якби цей знахар не позбавляв би його пацієнтів, Павлицький однаково мусив би вимагати знешкодження цієї людини.
Держава турбується про здоров’я своїх громадян через сотні законів і розпоряджень. Від лікаря вимагають тривалого навчання, виснажливої практики, знань та відповідного етичного рівня. А тут звичайний темний селянин цей закон порушує. Немає жодного значення, що кілька його операцій виявилися вдалими. У тисячах інших випадків він може виявитися вбивцею. Заради чого тоді лікареві, який на свою фахову освіту витратив силу-силенну грошей і багато років, добровільно відмовлятися від своїх прав, байдуже спостерігаючи за шкідливою й небезпечною діяльністю якогось неотеси, а на додачу ще й голодувати?
– Заради чого?!
Невже заради того, що вони, ці вочевидь чесні, проте мало- освічені люди, не схвалюють його вчинку? Проте саме він, як інтелігент, як єдина присутня тут людина з вищою освітою, мусить їх переконати, пояснити, що він діє справедливо й слушно, бо знахарство становить небезпеку для суспільства, а закони слід поважати, що, зрештою, крадіжка – це завжди крадіжка, незалежно від тих чи інших намірів злодія. Що цивілізоване суспільство, держава й усі свідомі громадяни зобов’язані будь-що дотримуватися встановленого порядку.
Звичайно, у мотивах вчинку Косиби знайдеться чимало підстав для пом’якшення вироку. Але це залежить від суду…
Ні, доктор Павлицький не міг собі нічим дорікнути. І лише вроджена гордість не дозволяла йому принижуватися до виправдань перед цими людьми, зрештою, це й так марно.
Він стояв мовчки і, піднісши голову й зціпивши вуста, вдавав, що не помічає зневажливих поглядів.
Сержант Зьомек закінчив протокол, присутні підписали.
– Ви повинні ще підписати зобов’язання про невиїзд, – звернувся він до Косиби, – ось тут. Вам не можна виїздити, не повідомивши про те поліцію.
– Як це? – здивувався лікар. – То ви його не заарештуєте?
– Не бачу причини, – знизав плечима сержант.
– Але крадіжку доведено?
– І що з того? Арештовують тоді, коли є підстава припускати, що підозрюваний утече, а я впевнений, що він цього не зробить.
– Ця упевненість може вас підвести.
– За це відповідатиму я, пане лікарю. Зрештою, я скеровую справу до слідчого судді. Можливо, він віддасть наказ про арешт, якщо ви про це клопотатиметесь. Хоча сумніваюся. Після оголошення вироку його посадять до в’язниці, звичайно, якщо вирок буде обвинувальним. Що ж, мені тут більше нічого робити. До побачення, пане Косибо! Видужуйте, панно Марисе!
Він вийшов, і за мить гуркіт коліс брички потвердив, що сержант поїхав.
Знахар нерухомо стояв біля дверей. Озирнувшись, він побачив, що Марися заливається сльозами.
– Що з тобою, голубонько, що сталося?! – захвилювався він.
– Стриєчку, любий стриєчку Антонію, яких же прикрощів я тобі завдала. Усе це через мене!
– Заспокойся, голубонько, не плач. Які там прикрощі. Зі мною все буде гаразд.
– Якщо вони посадять тебе до в’язниці, я, мабуть, помру від розпачу!