Знахар
Шрифт:
Першим запитанням, щойно дівчина опритомніла, було: що сталося з Лешеком? Почувши, що він не зазнав жодних небезпечних травм, і що батьки вивезли його лікуватися за кордон, Марися полегшено зітхнула.
– Хоч би він одужав!
Вона зовсім не пам’ятала, як усе сталося. Не помітила, що на дорозі лежала колода. Пригадувала лише, що вони їхали досить швидко, і вона раптом вилетіла в повітря. І все. Не відчувала ані болю, ані потому лихоманки. Отямившись, здивувалася, що опинилася в незнайомій хаті, а не на мотоциклі серед кущів. Марися
– У тебе, голубко, на потилиці зламалася одна кісточка, тому довелося зробити тобі таку незручну пов’язку. А головою не крути, Боже збав, намагайся не рухатися, бо всі зусилля нанівець підуть.
Вона пообіцяла, що слухатиметься, проте назавтра почала допитуватися, чи швидко зможе встати.
– Якийсь час доведеться полежати, – ухильно відповів знахар. Він знав, що це триватиме два місяці, та не хотів її засмучувати. Отож, коли Марися бідкалася, що втратить роботу в пані Шкопкової, якщо далі лежатиме, коли намагалася встати, Антоній твердо сказав:
– Не спокушай Долю! Дякуй Богові, що жива залишилася. А мене слухайся, бо нещастя накличеш.
– Гаразд, гаразд, любий стриєчку Антонію, – усміхнулася дівчина. – Не гнівайся!
– Та хіба ж я гніваюся! – заперечив знахар. – Хіба ж я можу на тебе гніватися, сонечко ти моє!
– Стільки тобі клопотів завдала…
– Та які там клопоти! – обурився Антоній. – Та ж для мене це щонайбільша радість. А щодо тієї пані Шкопкової, то ти й не думай туди повертатися.
– Як це?
– А нащо тобі воно, голубонько? От, видужаєш, і тут у мене залишишся…
Посміхнувся й додав:
– Якщо захочеш.
Антоній не вважав клопотами всі зусилля по догляду за Марисею, бо й сам щиро так думав. А зусиль доводилося докладати чимало. Щодня він брав її на руки, переносив на своє ліжко в ніші, а її постіль старанно перестеляв, щодня рушником, змоченим теплою водою, витирав їй обличчя й руки, а тоді з ложечки годував її наче немовля.
Для інших маніпуляцій коло хворої він кликав котрусь із жінок, найчастіше малу Наталку, яка Марисю просто обожнювала, проте й сам мусив допомагати, бо в жодної жінки не ставало сил підняти Марисю. Спершу дівчина дуже соромилася його присутності, та невдовзі вже вважала «стриєчка Антонія» своїм опікуном, майже батьком.
Вона щиро розповідала йому про все, не порушуючи, проте, однієї теми. Дівчина помітила, що від будь-якої згадки про молодого Чинського обличчя знахаря хмурнішало. Марися здогадувалася, що він уважає Лешека винуватцем катастрофи та ще й дізнався про їхні самотні прогулянки лісом, чого її благодійник не міг пробачити молодому інженерові. Якби ж то вона могла сказати відверто:
«Не звинувачуй його, стриєчку, бо Лешек людина чесна, він кохає мене й ожениться зі мною».
Та сказати цього Марися не мала права. Треба було чекати на звістку від нареченого. І тому час від часу дівчина запитувала, чи немає для неї листа.
Знахар здогадувався, про якого саме листа йдеться, і щоразу похмуро й коротко відказував:
– Немає.
Але промовляв це таким тоном, наче збирався додати:
– І не буде.
Сам він був упевнений, настільки впевнений, наскільки Марися була переконана в іншому.
«Збаламутив жевжик легковажний дівчину, – думав знахар, – мало на той світ не відправив, покалічив її, а тепер за кордоном іншу знайде. Жодного слівця до неї не написав».
І Косибині думки, здавалося, були слушними. Від того фатального дня минули вже два тижні, а листа не приходило, ніхто навіть не приїхав за дорученням Чинського довідатися про Марисине здоров’я.
Проте Марися не втрачала надії й усе чекала. Щоразу, коли вона чула, що до млина наближається не звичайний селянський віз, а бричка, серце дівчини калатало дужче.
– А що, коли це бричка з Людвикова.
Так було й того дня. Та це була не бричка з Людвикова, а позичена поліцейським відділком у гміні. У бричці сидів сержант Зьомек, ще один поліцейський і доктор Павлицький.
Знахар саме годував Марисю і, кинувши погляд у вікно, знову занурив ложку в тарілці, аж тут двері відчинилися.
– Добридень, – з порога привітався сержант. – Ми до вас у справі, пане Косибо. Як панна Марися почувається?
– Спасибі, пане сержанте. Мені вже краще, – весело озвалася дівчина.
– То й слава Богу.
– Дозвольте, панове, – похмуро мовив знахар, – пообідати хворій.
– Що ж, нехай, ми зачекаємо, – погодився Зьомек і сів на лаві.
Доктор Павлицький підійшов до ліжка й мовчки спостерігав за Марисею.
– Лихоманки немає? – запитав він нарешті.
– Була, але минула, – відповів Косиба.
– А ноги й руки слухаються? Ніде немає ознак паралічу?
– Що ви, пане докторе, – весело вигукнула Марися. – Я зовсім здорова. От тільки трохи слабка. Якби не ота кісточка на потилиці, що має зростися, то я хоч би й зараз устала.
Лікар сухо засміявся.
– Кісточка?.. Гарна кісточка! Нічого ти, дівчино, не тямиш. У тебе був перелом основи черепа…
Знахар перебив його.
– Я готовий. Чого вам треба?
Він поставив порожню тарілку й став, мовби відгороджуючи доктора від Марисиного ліжка.
– Пане Косибо, – озвався сержант. – Ви провели після нещасного випадку операцію? Трепанацію черепа?
Знахар утупився в долівку.
– А коли й так, то що?
– Але ж ви не дипломований лікар. Вам. відомо, що законом таке забороняється?
– Відомо. Та я знаю й те, що дипломований лікар, котрий згідно із законом, був зобов’язаний рятувати життя, цього не зробив.
– Це неправда, – утрутився доктор Павлицький. – Я хотів рятувати й оглянув хвору. Виявив, що її стан безнадійний. Це була агонія.