Знахар
Шрифт:
– Він живий, мій син живий? – вигукнула пані Чинська.
– Живий, пані, і його життю ніщо не загрожує, – відповів знахар.
– Що цей чоловік може знати, лікарю, рятуйте мого сина!
– Зараз я зніму це ганчір’я й огляну його, – відповів Павлицький.
– Немає потреби його мучити. Я вам скажу, що з ним. У нього зламана щелепа ось у цьому місці, і ліва рука, ось тут. Я поскладав кістки як слід.
– Не заважайте мені! – крикнув лікар. – Я краще за вас, мабуть, знаю,
– Тут уже немає чого робити, – вперто провадив своєї знахар. – Але її, цю дівчину, треба негайно рятувати.
– Що з нею? – запитав Павлицький.
– Кістка вдавлена в мозок.
– Пане докторе! – зойкнула Чинська.
Пульс виявився цілком задовільний.
– Я тільки зроблю протиправцевий укол і панича треба перевезти до лікарні. Слід якнайшвидше зробити рентгенівський знімок. А тепер я огляну цю дівчину.
Нахилився над Марисею, намагаючись намацати пульс. За мить озирнувся.
– Це вже агонія, – мовив він.
– Рятуйте її, пане докторе, – хрипким голосом озвався знахар.
Лікар знизав плечима.
– Тут уже неможливо нічого зробити. Я огляну рану… Гм… Звісно… Перелом основи черепа.
Нерухоме тіло кілька разів сіпнулося.
– І ушкодження мозкових оболонок, – додав Павлицький. – Про це свідчать судоми… Так… Тут і диво не допоможе. У вас дзеркальце є?
Знахар простягнув йому уламок розбитого люстерка. Лікар приклав його до розтулених вуст пораненої. Дзеркальце вкрилося легенькою парою.
– Ну, що ж, – розвів він руками. – Єдине, що я можу – це зробити їй укол для стимуляції серцевої діяльності. Але це геть безнадійно.
Він розкрив валізку, повну блискучих хірургічних інструментів. Знахар вдивлявся в них мов зачарований, не міг очей відвести.
Тим часом лікар наповнив шприц прозорою густою рідиною з ампули й устромив його дівчині під шкіру передпліччя.
– Шкода праці, – буркнув він, – тут будь-якої хвилини настане кінець.
І повернувся до Чинського.
Знахар торкнувся його плеча.
– Пане докторе! Рятуйте її!
– Ви що, йолоп? – роздратовано повернувся до нього Павлицький. – Як я можу її врятувати?
– Це ж ваш обов’язок, – похмуро відповів Косиба.
– Не вам повчати, які в мене обов’язки. І ще скажу вам, що коли через ваші оці ганчірки поранений отримає зараження крові, то ви підете до в’язниці. Ви не маєте права займатися лікуванням.
Знахар, здавалося, не чув його слів.
– Зробіть їй операцію, пане докторе, – наполягав він. – А раптом удасться.
– Відчепіться, хай вам грець! На біса тут операція!
І, звертаючись до подружжя Чинських, неначе беручи їх за свідків, вигукнув:
– Я що, маю оперувати труп?! Там перелом основи черепа. Уламки кістки напевно пошкодили мозок. Тут і найбільший хірургічний геній не впорається. Крім того, робити трепанацію в таких гігієнічних умовах…
Він описав рукою півколо, вказуючи на запилюжені жмутки трав під сволоком, закіптюжені гасові лампи й сміття на долівці.
– Якби в мене були такі інструменти, як у вас, – уперто вів своєї знахар, – то я б і сам спробував…
– На щастя, ви їх не маєте. Ви б тільки швидше опинилися у в’язниці, – уже спокійніше відказав лікар, зайнятий оглядом щелепи молодого Чинського. – Гм… Справді, перелом, проте, здається, нічого небезпечного… Та без рентгена я ні в чому не впевнений… Неглибокі подряпини…
Він вправно продезінфікував рану й перев’язав своїми бинтами. Тоді оглянув руку і, побачивши два надрізи, вибухнув гнівом:
– Як ви сміли таке зробити! Як посміли! Напевне, якимсь брудним ножиком!
– Кістка стирчала, – виправдовувався Косиба, – а ніж я в окропі вимочив…
– Я вам покажу! Ви за все відповісте!
– То й відповім, – байдуже буркнув знахар. – А що було робити?
– Чекати на мене!
– Та я й послав по вас. На щастя, вас застали вдома, а що було б, якби не застали? Було пораненого без допомоги залишити?
– І ми за це вам дуже вдячні, – озвався пай Чинський. – Цей чоловік має рацію, лікарю.
– Звичайно, – неохоче погодився Павлицький. – Мене справді могло не бути вдома. Дай нам, Боже, щоб обійшлося без зараження.
Пан Чинський витягнув з гаманця банкноту й простягнув знахареві.
– Ось вам за допомогу.
Косиба заперечно хитнув головою.
– Не треба мені ваших грошей.
– Візьміть. Те, що бідним ви допомагаєте безкоштовно, це слушно, але ж від нас можете взяти.
– Я допомагаю не бідним чи багатим, а людям. А цьому паничеві, якби не сумління, то й узагалі б не допоміг. Швидше він мав би загинути, а не ця нещасна дівчина… Через нього вона тепер помирає…
Пані Чинська звернулася до лікаря французькою:
– Його вже можна перенести до автомобіля?
– Так! – відповів той. – Зараз погукаю людей. От тільки складу речі.
Він швидко зібрав розкладені бинти, закрив валізку й вийшов з нею на вулицю. Крізь вікно Антоній Косиба помітив, що доктор поклав валізку до автомобіля. І тоді в нього зродилося рішення:
«Я мушу здобути ці інструменти!»
Скориставшись метушнею, яка виникла, коли переносили молодого Чинського, знахар вийшов на вулицю. Дверцята авто були відчинені, шофер стояв по інший бік. Досить одного руху, а тоді знову забігти до хати.