Знахар
Шрифт:
Знахар похитав головою.
– Прикро, але твоєї провини, дитино, тут немає.
– Та що з того, що немає! – вона розпачливо стиснула руки. – Коли всі на мене пальцями тицяють, мов на яку злочинницю… вовком дивляться… Навіть пані Шкопкову проти мене підмовляють. Я сама чула, як один столяр говорив пані Шкопковій: «Людям лихо, а Богові зневага, що тримаєте в себе цю приблуду».
Марися затулила руками обличчя й заплакала.
– Я знаю, знаю, – схлипувала вона, – чим це закінчиться… Задзьобають мене… позбавлять роботи… А я ж хотіла, хотіла якнайкраще… Якби пан Лешек приїхав, то сама б навколішках виблагала в нього, аби він подарував Зенонові провину.
Антоній Косиба сидів, безсило опустивши свої великі руки. Обличчя його зблідло від хвилювання. Він би душу ладен був віддати, щоб цю милу дівчину позбавити страждань і клопотів. Його охоплював то гнів, то бажання негайно діяти, то почуття власного безсилля.
Не було навіть слів, якими він міґ би її втішити. Знахар устав, обняв її й погладив по голові своєю шорсткою спрацьованою долонею, повторюючи:
– Цить, голубко, цить, голубко!
А вона притулилася до нього й аж здригалася від ридань. І така жалість його огорнула, до себе й до неї, до самотності їх обох і безпорадності, що і йому попливли сльози по обличчю, по сивуватій бороді, по пальцях, що з найніжнішим співчуттям гладив світловолосу голівку дівчини.
– Цить, голубко моя, цить… – ледь чутно говорив він.
– Тільки ти, стриєчку Антонію… тільки ти й залишився в мене на світі… у приблуди…
– Обоє ми серед людей чужі, обоє приблуди, голубко! І не хвилюйся, очей не виплакуй. Не дозволю я тебе кривдити. Старий я, але сили мені вистачить… Поки я голоду й біди не зазнаю, доти й ти, голубко, матимеш усе. Цить, цить, дитятко моє, моя ти люба, цить… Як люди занадто докучатимуть, прийдеш до мене, до млина. Негарно там у мене й убого, проте голоду й холоду не зазнаєш, та й сердечності не забракне… Ліс там великий, луки широкі, трави лікувальні збиратимемо, допомагатимеш мені, голубко, людей лікувати… Лихі язики тебе не обмовлятимуть, слово лихе не образить… Добре нам буде разом, приблудам… Цить, голубко, цить…
– Який ти добрий, стриєчку Антонію, який добрий, – Марися поступово заспокоювалася. – Здається, що й батько
рідний кращим бути не міг би… Чим же я на це заслужила?
– Чим? – знахар замислився. – А хто ж то знати може? А чим я заслужив, що отак тулишся до мене, голубко моя, що моє серце старе вже хіба за звичкою, а не через потребу, билося, ти зігріла мов сонце… Лише Богові те відомо, а я, хоч і не знаю, проте дякую Йому за це, і дякувати не перестану аж до смерті…
Біля крамниці спинилася бричка й за мить зайшов якийсь пан. Він купував кольоровий папір для ліхтариків, певне, на свято дожинків, що саме наближалося. Вибирав довго, торгувався й нарікав на високі ціни
Коли він вийшов з пакунками, знахар сказав:
– А чи дозволиш, голубонько, аби я тобі щиро сказав, що думаю?
– Звичайно, будь ласка, – і вона посміхнулася, побоюючись, що після такого вступу нічого приємного не почує.
І Марися не помилилася: знахар заговорив про пана Лешека.
– Через нього в тебе всі ці клопоти й хвилювання. Що тобі із цього, голубонько? Я не кажу, що він недобрий чи непорядний, очі в нього навіть добрі, але він ще хлопчисько, не має власної думки, вітрогон. Не раз я дивився на нього, не раз і не десять бачив, як він сюди приходив і просиджував… Та й люди балакали… А що молодий він і легковажний, то й не дивно, що його підозрюють у недобрих намірах. Сам я, Бог мені свідок, у те не вірю! Ручуся, що всі ці теревені – то наче пес бреше. Та бач, голубонько, що їм молоти? Язиків не зав’яжеш, очей людям не закриєш. Дивляться й плетуть. А й тобі, дитинко, що з тих зальотів? Лише небезпека. Ти молода, недосвідчена, легко віриш будь-яким обіцянкам.
– Він мені нічого не обіцяв, – перебила спантеличена Марися, почервонівши.
– Не обіцяв? То чого ж він хоче? Не забувай, що він великий пан, багатий, знаний. Що ти для нього? Так собі, забавка. А серце звикає. От і тепер: немає його, а тобі вже й важко.
– Це через інше…
– Може через інше, а може, й ні, – легенько похитав він головою. – Адже Чинський з тобою не ожениться.
Марися похнюпилася.
– Я про це й не думала. Просто з ним так приємно було розмовляти. Він багато подорожував, чимало бачив. Гарно розповідає…
– То нехай розповідає іншим. Чого ж він тебе вибрав?
– Бо він… він каже, що… я йому подобаюся.
– Де б ти йому не подобалася! Адже він не сліпий.
– Не думала я, стриєчку Антонію, що й ти в цьому щось погане вбачатимеш.
Знахар затулив обличчя руками.
– Боже борони! Не те, щоб погане, а непотрібне. І тобі від людей шкода, та й чутки довкола цього, а користі нікому немає жодної. Я про нього не кажу. Ні. Та якби він був порядним, то не наражав би тебе, голубко, на обмовляння, не запаморочував би тобі голову, не сидів би тут каменем.
– Але ж… але я не можу примусити його піти, – намагалася захищатися Марися.
– І не треба. Хочеш доброї, щирої поради послухати, то вислухаєш і не вдаватимешся з ним у розмови. То він і перестане приходити. А не захочеш, то вже я нічого на те не пораджу.
Марися замислилася. Вона добре розуміла, що знахарева порада слушна й доброзичлива. Зрештою, так чи сяк, рано чи пізно її знайомство з паном Лешеком мало би закінчитися. Або в нього з’явиться нова примха, або ж він одружиться. Та й по всьому. Продовження цього, звісно, ні до чого не призведе. Що довше це триватиме, то важче буде розлучитися, тим болючішою буде туга. Ось його лише кілька днів не було, а життя вже перетворилося на муку… Та з іншого боку, хіба вона не воліє заплатити роками розпачу за кілька місяців щастя бачити його, дивитися в його очі, слухати його голос?..
Спогади про це коротке щастя залишаться в її душі назавжди, до смерті. Хіба можна відмовлятися від такого скарбу? Невже краще відмовитися від нього, боячись страждань, і жити яловою, беззмістовною пусткою?
Знахар добрий і мудрий, та чи не помиляється він у цьому випадку?
– Я подумаю над твоєю порадою, стриєчку Антонію, – мовила вона нарешті серйозно. – Подумаю, хоч, може, це зайве, бо він напевне більше не приїде сюди більше.
І справді, минали дні, а молодого Чинського ніхто не бачив ані в містечку, ані в околицях.
Тим часом тут аж вирувало від пліток. Суворий учинок старого Пана-добродія одні засуджували, зате інші хвалили. І всі погоджувалися щодо двох речей: по-перше, Зенон Войдилло погано скінчить, по-друге, винуватицею родинного конфлікту є Марися.
Навіть ті, хто раніше щиро з нею віталися, намагалися тепер пройти повз неї, вдаючи, наче не помічають. Інші голосно за будь-якої зручної нагоди висловлювалися, не жаліючи ущипливих слів. Це не були якісь лихі чи розчаровані життям люди. Просто в повсякденному містечковому житті вони засвоїли певні звичаї і все, що не вкладалося в рамці тих звичаїв, заслуговувало, на їхню думку, осуду. Бідна дів- чина-трудівниця, що кокетує з паничем, не могла розраховувати на заміжжя, чого ж вона тоді сподівалася?