Знак зодіака
Шрифт:
Джип відлетів убік, немов консервна банка. З нього вискочило двоє й помчало тротуаром до наших воріт. Ящір, глухо рикаючи, поскакав за ними. Втікачі лементували, ніби їх оперували без наркозу. Лікар Стар із властивою йому спритністю послав охоронника й асистентів затримати злочинців, а сам кинувся навперейми ящеру.
— Містере Шейкер! — закричав він. — Верніться в свій зал, і я дам вам тисячу літрів молока й тонну найкращої яловичини!
Ящір одразу “протверезився” й вернувся. Стар промив його рани (вони були неважкі) й подзвонив мені. Ми оглянули вибиті двері: виявилось, що замок
Затриманих відвели куди слід. Маю підозру, що вони у якійсь спілці з качконосим “представником”.
Ну, з цим усе. Сьогодні я йду вечеряти до місіс Шейкер. Має повернутися її син Пітер, він дуже хоче познайомитись зі мною… Що б йому купити?
Повідомлення агентства “Уорлд ревю” від 6 грудня 2078 року.
Цікавий випадок стався в Північноамериканському Біологічному Центрі. Відомий генетичний курйоз шістдесятих років минулого століття — “псевдоящір Стирлінга”, що проживав досі в спеціальній вольєрі Центру, — став виявляти властивості розумної істоти. Називає своє ім’я з допомогою азбуки Морзе, запитує про Джоан, Шелл і Говарда, йдеться, певно, про дружину Стівена Шейкера, його коханку Шелл Уенслі та небожа Говарда — про них згадується у відомому “щоденнику родини Шейкерів”. Учора ящір робив спробу писати передньою лапою на піску в кутку вольєри. Вчені гадають, що у псевдорептилії почався зворотний процес перетворення…
В. Михановський
УДАЧА
Шеф, крутячи в руках мельхіорову запальничку, досвідченим оком пронизував відвідувача. Дивний суб’єкт! Нагрудний номер, антена — все як треба. Плечі квадратні. Такі атлети тепер у ціні. Можна було б, звичайно, взяти його. Десь ближче до випромінювання. І подалі від інспекції, яка останнім часом втручається куди не слід. Слухаючи одноманітний млявий голос відвідувача, шеф злобливо подумав про своїх споконвічних ворогів з інспекції. їх, бачте, хвилює безпека цих білкових телепнів! Не вистачає солдатів для армії! А хто ж, вибачайте, полізе під нейтронні пучки?
Щоправда, примусити білкового телепня не так уже й важко. Кілька катодних розрядів — бажано в потилицю — і він стає покірний, мов ягня. Хоча це й не зовсім за правилами, проте вигідно.
Але щоб добровільно, як цей?
Шеф знову зиркнув на відвідувача. Страшенно потрібний фокусувальник на нову схему. Автоматика влетить у копійку. Люди? їх до біса, тих, що пропонують свої послуги майже задарма. Та й інспекцію обдурити з ними набагато легше. Але ж занадто це не довговічний матеріал — людина. І навчати новачка — не так уже й просто.
Безумовно, для ділянки “той світ” найліпше взяти білкове дурило. Та куди там! Послухати тільки цих демагогів з інспекції, так треба зняти з себе останню сорочку “нашим молодшим братам”.
А що, як дійсно спробувати?
Шеф зморщив лоба. Цей зайда ніби не схожий на провокатора. Трохи блідий, мабуть, серце зупиняється. Ну, то нічого — зайвий акумулятор для нього знайдеться. В крайньому разі потім відпрацює.
— До речі, як тебе звуть? — запитав шеф.
— Прізвище? — розгублено перепитав відвідувач, хитнувши антеною.
— Ну, як тебе нарекли на біоцентрі, коли зліпили?
— Вибачте, бос… я не дочув… енергія наприкінці… Моє прізвисько — Рижик.
— Дивне прізвисько! Мені такі не траплялися, — кивнув шеф.
— Це мене прозвав вихователь на учбовому полігоні, — сквапно пояснив Рижик, запобігливо усміхаючись, — з того часу прізвисько й пристало.
“На його щоки дали першокласний пластик, — подумав шеф. — Яка тонка міміка! Вона відображає кожен рух думки”. Шеф навіть відчув щось схоже на жалість, згадавши, що цей чудово навчений робот скоро підпаде під смертоносне опромінювання.
— Працювати доведеться в дві зміни, — сказав бос. — Компанія поки що не має другого фокусувальника по нейтрино. Зате жетонів матимеш удвічі більше. А відпочинок тобі ні до чого, так?
— Не зовсім, містер…
— Як це? — очі шефа від здивування полізли на лоба.
— Мені інколи потрібно розслабити м’язи, щоб не втрачати рівноваги.
— І часто?
— Ні, хоча б раз на добу…
— Ну, це ще не біда. Гаразд, беру тебе, робі, — закінчив шеф. — Компанія добре заплатить. Завтра о шостій ранку можеш заступати.
Та Рижик не квапився йти.
— Чи не можна мені зараз одержати аванс? — сказав він. — Хоча б десяток жетонів…
— Гм… аванс, — повторив шеф і підозріло глянув на співрозмовника. — А навіщо він тобі?
— Бачте, бос… Я збирався зайти в радіомайстерню… Блок пам’яті підводить.
— А! Це добре, — погодився шеф. — Робітник завжди повинен дбати про своє здоров’я. “І тебе не доведеться ремонтувати за рахунок компанії”, — додав він у думці. Бос був задоволений.
Рижик дивився на шефа, чекаючи відповіді.
— Гаразд, іди до каси за своїми жетонами, — великодушно дозволив бос. — 3 богом, до завтра! — І він потягнувся до відеофона, щоб дати відповідне розпорядження.
Робот повернувся і вийшов з кімнати.
На порозі холу адміністративного корпусу з’явилася постать з квадратними плечима. Тримаючись за вищерблені гранітні поручні, вона спустилася вниз і, похитуючи головою-антеною, попрямувала до виходу.
— Диви-но, — підштовхнув Гунмор напарника, — крокує, ніби господар.
— Багато собі дозволяють ці білкові тварюки, — озвався напарник, сплюнувши.
— А людей он викидають за ворота, — додав Гунмор.
— Де вже людині за ними поспіти. Мені розповідав один з четвертого відділу, що білкові телепні втоми не знають.
— Вони працюють, доки не спиниться серце.
— А ти хіба не так само працюєш на Уестерн? — сумно мовив напарник.
— Не базікай казна-що, — урвав розмову Гунмор. — Навкруги шпики компанії… Ач, яка хода!
Останній вигук стосувався постаті, яка, обминаючи клумбу з рудими красолями, прямувала до воріт.