Знак зодіака
Шрифт:
Дуже цікава розмова відбулася в мене з професором! Він, як кажуть, одразу взяв бика за роги.
— Це не хвороба, любий сер. Це бука сучасної генетики — мутація.
Стирлінг енергійно відгриз кінчик сигари й виплюнув. Мій вигляд не лякав його, а, навпаки, настроював на іронічний лад.
— Ви ніколи не мали справи з радіацією? Ні? Цікаво. Знаєте, у вас порушено спадковий код. І не просто порушено, він набув якогось нового нелюдського алгоритму. Незрозуміло? Зараз поясню. У клітинах нашого тіла є особлива речовина — дезоксирибонуклеїнова кислота, або ДНК. Так ось, саме ця кислота й вирішує, що вийде — жаба, лотос, медуза чи людина. “План
— І я обернусь на слона! — з жахом вигукнув я.
— Золоті слова. Наскільки я розуміюся на цьому, ви станете гігантською рептилією, щось на зразок мезозойських ящерів. До речі, це найприродніше, якщо тільки в цьому може бути якась природність…
— Чому?
— Ви, звісно, знаєте, що людина мала предків в епоху динозаврів. Можливо, в клітинах ваших пращурів лишилися в “згорнутому вигляді” ящірні хромосоми, а тепер, через десятки мільйонів років, хромосоми випадково потрапили в сприятливі умови, прокинулись і запрацювали на повну силу… Тут уже нічого не вдієш. Сподіваюсь, ви звикнете до свого нового становища… Якщо бажаєте, я часом навідуватимусь до вас — обмірятиму, фотографуватиму, робитиму аналізи…
— Будь ласка, — погодився я. — Тільки не розголошуйте нікому. І ще одне питання, професоре: яким я буду… в остаточному варіанті?
Він кинув погляд на мою голову з масивними щелепами і вже майже без вух, згорблене тіло в халаті, з-під якого звисав до п’ят голий хвіст, і сказав:
— Ви ходитимете на двох ногах, спираючись на могутній хвіст. Голова велетенська, паща теж. Передні кінцівки маленькі з пазурами. На всьому тілі тверда луска. Класичний хижак — динозавр. Певно, ви будете на утриманні нашого інституту. Щодо зміни розумових здібностей — нічого конкретного… Вам ясно?
На цьому ми й розійшлися. Стирлінг навіть потис мені руку, точніше те, що донедавна було рукою. Не варт, певно, описувати, що сталося зі мною, коли він пішов.
(Далі йде кілька рядків, написаних, певно, рукою самого Стівена Шейкера, — літери друковані, криві, великі).
Я не можу нічого продиктувати дружині про Шелл. У нас була розмова. Одразу після візиту Стирлінга я подзвонив і сказав, щоб вона не дивувалася. Потім розповів усе. Висповідався. Мені було вкрай необхідно висповідатись перед нею. Шелл відповіла, що й голос у мене чудний — мов квакання. Запитала:
— Але ти кохатимеш мене?
— Все життя, — відказав я. Вона подумала й мовила:
— Знаєш, ящери були дуже сильні…
Я жбурнув трубку. Потім ліг і спав тридцять сім годин.
(Знову пише Джоан Шейкер).
21 липня. Джоан колись вивчала радіотехніку. Чудово розуміє азбуку Морзе. Ми з нею домовились: коли я вже не зможу говорити виразно, почну сичати — коротко й протяжно. Це важко, але не можна не розповісти усього, що скоїлось зі мною. Дружина сидить спиною до мене й пише під диктовку. Бідна Джоан! Добре, що літо.
Ми найняли дачу за містом. Я вже не вміщаюсь у кімнаті і лежу в саду. Стирлінг мав рацію. Моя довжина — шість метрів. Я лежу на череві. Боюсь рухатися — не володію тілом, можу зламати дерева, придушити Джоан… Ліпше лежати. У мене велика, міцна луска, на спині лусочки завбільшки як сірникова коробка. Горошинки стали шипами — я повертаю голову і бачу шипи на хвості. Мені жарко, але пити не хочеться. Я висовую язик і розглядаю його. Мої очі розставлені дуже широко, але прямо бачать погано.
Вчора заходив наш священик, отець Едуард. Він уже все знає. Я лежав на сонечку. Отець Едуард зблід і перехрестився, проте швидко опанував себе і підійшов до мене.
— Як ви себе почуваєте, сину мій? Джоан пояснила священикові, що я все розумію, тільки не можу відповісти. Я підвів голову й кивнув. Мені дуже хотілося м’яса, і я чекав, коли піде отець Едуард.
— Невідомі путі господні, — почав він, склавши руки на животі. — Велика милість його, містере Шейкер. Господь надав вам подоби пекельного змія, щоб грішники побачили й повірили у тлінність свого земного існування. Бо світ сей подібний до м’якої глини в правиці божій. Захоче всемогутній — і людина перетвориться на звіра, і ріки потечуть назад, і мертві встануть…
Він іще довго говорив у цьому ж дусі, а скінчив конкретною пропозицією.
— Сину мій, виконайте прохання пастиря, який хрестив вас у Йордані! Вийдіть на амвон під час проповіді! Я накажу розширити двері… Ваша зовнішність буде ілюстрацією до моєї розповіді про силу господню й нікчемність людську… Про плату домовимось. Багато не маю, але… п’ятдесят доларів з вас досить?
Я подумав і згодився. П’ятдесят доларів — це майже тонна мого улюбленого волового м’яса. П’ять-шість днів їжі за одну демонстрацію моєї особи. Коли отець Едуард благословив мене й збирався йти, я вперше подумав, що можу одним легким рухом щелепи перегризти людину навпіл. Навіть таку оклецькувату.
Все, більше не можу сичати.
6 серпня. Я, Джоан Шейкер, веду далі щоденник мого чоловіка. Стівен завжди був акуратний і записував усі події років десять.
Як це. жахливо! Він уже нічого не пише, а професор Стирлінг немовби навіть радий. Пам’ятаю, як він розпинався за чаєм на нашій веранді.
— А ваш отець Едуард має рацію! Страшна сила! Коли-небудь людина зможе керувати білковим кодом, як своїм шевроле. Спочатку люди навчаться відрощувати втрачені кінцівки, замінювати хворі клітини здоровими. А потім хтозна, можливо, з’явиться на світ покоління справжніх гігантів тіла й духу, розумних істот з божественними властивостями…
Я пригадую, як Стівен “виступив” з амвона. Отець Едуард крикнув: “Прийди ж!” І Стівен піднявся за його спиною в промінні прожектора. Зчинився галас. Я бачила, як на першій лаві знепритомніла та сама жінка, що колись привела Стівена додому. Висока блондинка, розкішно вдягнена. Тепер я знаю, що це Шелл Уенслі. Хай пробачить мені чоловік — я прочитала його щоденник.
Просто не знаю, що мені робити. Він став страшний, пожадливий… Щоправда, професор Стирлінг виклопотав для нас допомогу і, крім того, щосуботи надсилає машину з мороженою солониною. Та Стівен неспокійний. Вдень вилежується на осонні, а вночі бродить садом, ламає кущі й реве… Коли-небудь він просуне голову у вікно і… кінець усьому. Професор просить ще трішечки зачекати — “поки скінчиться процес перетворення”. Потім він забере Стівена до себе.