Знак зодіака
Шрифт:
Сонце ще не зійшло, але від рожевого сяйва на обрії було зовсім видно. Спустившись у яр, я раптом побачив невеличкий камінь, що зарився в землю. Трава навколо нього обгоріла, земля потріскалась. Я нахилився, щоб краще розгледіти знахідку. В цей час перші сонячні промені заглянули в яр, ковзнули по схилах і торкнулись метеорита. І раптом поверхня його спалахнула і засвітилась фіолетовим сяйвом. Мене мимоволі потягло до незвичайного каменя, і я завмер від несподіванки: на камені проростали блакитні стрічечки. Звиваючись,
Я ущипнув себе за руку: чи не сон це? Ні, не сон!
Блакитні паростки вже були півметра заввишки. На їхніх стеблах з’явились горбочки, з яких розцвітали дивовижні квіти, схожі на скельця розбитого дзеркала.
Так, так! Вони засліплювали очі на сонці, ніби дзеркальні, і відразу ж згасали, утворюючи коробочки. Коробочки з тріском лопались, викидаючи в повітря фонтанчики блакитного пилку. Ще не торкнувшись землі, пилок перетворювався в сплетіння тоненьких ниток. І скрізь, де осідало це химерне мереживо блакитного павутиння: на грунті, на камінні, на кущах, — починали рости звивисті стебла.
І, хоч був я дуже схвильований, все ж спробував розібратись у тому, що відбувалося в мене на очах.
— Спокійно! — наказав я собі. — Думай!
Отже, все почалося з метеорита. Я нахилився, щоб узяти його, і побачив блакитні паростки. Як з’явились вони на камені? А що, коли метеорит заніс до нас спори рослин з іншої планети?
Мені перехопило дух.
Але чи може це бути? Адже метеорит стільки летів у міжпланетному просторі, його пік космічний холод, він зазнав опромінення, нарешті земна атмосфера розжарила його до кількохсот градусів. Чи можуть після цього бути життєздатними спори рослин?
А чому ні? Адже тільки вчора ми про це сперечались. Але тоді я мав на увазі досліди, а тут сама природа зробила он який дослід, і закінчився він перемогою життя. Ось передї мною гості з далеких світів! Живі! Вони ростуть, розмножуються, вмирають. Хіба треба ще якихось доказів?
Я схопив планшетку і на зворотному боці карти почав малювати блакитну стрічку. В голові снували думки: чому так блищать квіти? Може, відбивають теплове проміння, захищаючись від його згубного впливу?
Поки я закінчив малюнок, опинився в блакитних заростях.
— Яка інтенсивність росту! Чим він стимулюється? Мабуть, на Венері головний продукт живлення у цих рослин — кисень, а його там небагато. Тут рослини опинилися в сприятливіших умовах.
Чи то від утоми, чи від сонця застукало в скронях, потемніло в очах… Я задихався…
Колись давно мені вже так було. Я згадав: у дитинстві. Бабуся рано заслонила піч — і я вчадів. Тоді теж отак стукало в скронях, і бабуся поклала мені у вуха холодну журавлину.
Так, так… Рослини дихають киснем і виділяють…
Страшний здогад приголомшив мене. Запаморочення, нудота і, нарешті, непритомність — це ж симптоми отруєння вуглекислим газом! Мерщій, мерщій звідси!
Я почав повзти по схилах яру, а за мною котились блакитні хвилі.
Отже, вони виділяють вуглекислий газ. Може, саме тому його так багато на Ве-нері?
Ноги й руки обважніли, я знепритомнів. Останнє, що я чув, був тріск коробочок, які лопались.
Шум у вухах… Так тріщать коробочки. Ні, це чийсь голос…
Розплющую очі. Незнайома кімната. Жінка з білою пов’язкою на голові.
— Ну як, кращеє — питає вона.
Я попросив пити. В роті — неприємний присмак, язик великий, неповороткий.
Як же я опинився в лікарні? І раптом згадую: ранок, сонце, блакитні рослини…
— Швидше! — кричу. — Я мушу бачити наших!
— Тихо, тихо! — заспокоює сестра. — Вам не можна хвилюватись.
— Як хворий? — чую голос і догадуюсь: лікар.
— І досі марить, — відповідає сестра. — Кричить про якусь небезпеку, про кисневий голод.
Лікар сідає біля мене на ліжку, прохолодною рукою мацає пульс.
— Де це ви так учаділи, голубе?
“Значить, усе правда! — думаю я. — Блакитні рослини виділяють в атмосферу вуглекислий газ”.
В палату, ніяково товплячись, увійшли хлопці з нашої групи. Попереду — керівник практики Яків Кузьмич.
Розмовляють зі мною тихо, як з тяжкохворим. Я розказую про випадок у яру. Бачу — слухають з недовір’ям.
— Там ніяких рослин нема, — трохи злякано дивиться на мене Люба.
— Нема?! — розгублено шепочу. — Як це нема! Де ж вони поділись? — уже майже кричу я. — Принесіть мені планшетку і не думайте, що я божевільний.
Сестра приносить мої речі. Друзі з цікавістю розглядають малюнок блакитної стрічки, а Яків Кузьмич розкриває папку. Там лежить напівпрозора смужечка з блакитними прожилками.
— Що це? — схвильовано питає Яків Кузьмич.
— От бачите! Це вона, та сама рослина. Тільки я не пам’ятаю, коли я встиг її зірвати.
Всі схиляються над папкою. Всім хочеться ближче розглянути дивного прихідця з космосу. Хтось необережно доторкнувся до тендітного стебельця, і раптом… блакитна смужечка розсипалась.
— Що ви накоїли? — крикнув Яків Кузьмич.
— Нічого, — спокійно відказую, — там, у яру, їх багато.
— В тому й справа, мій любий, що ми були в яру і слідів рослин не знайшли. Мабуть, їх змив дощ, який пройшов тієї ночі. Тільки й знайшли оце, — Яків Кузьмич показав мені знайомий шматок небесного каменя.
Це сталося кілька років тому. Нині я вже закінчив університет і працюю, але таємниця раптового прояву життя, який я бачив, непокоїть мене й досі. Часто мені не вірять. Кажуть, не може такого бути. Але я бачив, бачив на власні очі. Нехай маловіри кепкують, твердять, що в мене немає підстав таке казати, але ж я знаю, що може бути, що було це. І я доведу. Неодмінно доведу!