Знак зодіака
Шрифт:
Всі ясно почули слабкий далекий крик, що лунав з апарата, протяжний і високий. Здавалося, десь у морі потопає людина. Ось вона, напруживши останні сили, одчайдушно благає про допомогу. В тиші крик звучав особливо безнадійно, викликаючи бажання кинутися на поміч.
— Юрію Васильовичу, ви чуєте?
— Так, чую. Це кричить риба. Деякі риби здатні подавати звуки, дуже схожі на людський крик.
— Виходить, тоді в морі теж риби кричали?
Як і раніше, весь свій вільний час друзі проводили в улюбленій бухті. Спостерігати
В. Михайлов
ЧЕКАЙТЕ НАС, ХОРО!..
Уеда стрімко й легко розтинала сферу, і я ледве встигав услід за нею. Дрібні сріблясті в’єхо поспішали дати нам дорогу. Зголоднілі, ми ловимо цих смішних, обмежених істот.
Це жорстоко? Ні. Жорстоко було б тоді, коли б в’єхо доводились нам братами по розуму. А вони зовсім дурненькі.
Інша справа там, за кордоном Нерухомого, де мешкають люті хоро. Ті за своїми, незбагненними для нас законами вбивають навіть тоді, коли це не потрібно їм для життя.
І дурненькі в’єхо теж стають здобиччю хоро, переступивши межу нашої сфери. Вони не знають нічого про небезпеку — адже в них нема розуму. У них тільки інстинкт. Старезний, досить надійний, але сліпий інстинкт. Він так часто зраджує їх!
Навіть прудкі кавсари — мешканці Розрідженої Сфери, краю сяючої Селенди, — гинуть від хоро. А втім, кавсари теж нерозумні, як і в’єхо. Мабуть, вони є в’єхо своєї сфери.
Кавсари поїдають собі подібних, вриваються в нашу сферу, переслідують необачних в’єхо. Але кому стають за їжу самі? У Розрідженій Сфері нема розумних істот.
Нам відомо це — адже ми живемо на кордоні трьох світів, таких подібних і таких несхожих! І життя сусідніх світів чималою мірою впливає на наш світ.
Інколи й ми проникаємо до сусідів у Розріджену Сферу. Зрештою, поміж нашими світами нема чіткої межі.
…Уеда влетіла в Розріджену Сферу. її дуже гарне тіло майнуло легкою тінню, на мить затрималося в одній точці, плавно перевернулось і, набираючи швидкості, рвучко повернулось назад.
— Ебро! — вигукнула вона. — Як…
Та я вже не чув. Я линув подібно кавсару у веселому сяйві Селенди далеко за своєю сферою.
То дуже приємно. Спочатку, напружуючи всі сили, переборюєш пружний опір звичайної сфери. І раптом вона зникає. Дивна легкість охоплює тіло, йому тепер ніщо не заважає. Та Розріджена Сфера не втримує нас, і ми повертаємось у свою, за мить — знову в краю сяючої Селенди, і знову недовго…
Мені подобається це. І Уеді. Навіть в’єхо роблять так само. Може, вони просто копіюють нас? Чи залишають сферу в надії сховатись? Тоді це ще один прояв їхньої обмеженості: адже ми знаємо, що за сферою вони будуть недовго, і чекаємо їхнього повернення на кордоні.
Деякий час рухалися мовчки.
— Чудово! — нарешті зітхнула Уеда. — Я так люблю швидкість! А ти?
— Я люблю тебе, — стиха озвався я.
— Нестерпний, — засміялась вона, — і дурненький, як в’єхо.
Довго пестились ми у теплому сяйві Селенди, ласкаво торкаючись одне одного. Раптом Уеда знову рвонулась уперед: дожени!
— Куди ти, Уедо? Стій! — стривожився я. — Туди не можна — там край Нерухомого!
— Прямуймо до Нерухомого, я хочу так!
— Але там хоро, — застеріг я.
— Я бачу тільки маленького хоро, а маленькі не знають зброї.
— Маленькі хоро не бувають самотні. Десь поблизу є великі, а це — небезпечно.
— Я знаю. Та колись же нам треба порозумітись? З усього живого тільки ми та хоро маємо розум. Прийде час — і ми станемо братами.
— Це буде не скоро, Уедо. Що з того, що хоро мають розум? Хіба можна вважати їх за братів, коли вони забирають життя не тільки в нас, а навіть у собі подібних? Вони ще не позбавились законів інстинкту, законів дикунів. Однак ти маєш рацію: колись ми станемо братами!
— І чого їм жити так? Вони можуть багато! Що заважає їм стати братами?
— Зброя, Уедо, зброя. Несучи смерть усьому живому, вони вважають себе найдостойнішими життя.
— Вбивати подібних собі — і бути найдостойнішим! Яке безглуздя!
— Так гадають вони.
Далі ми просувалися мовчки й повільно до самісінької грані Нерухомого та Сфери, де стояв маленький хоро.
Які ще недосконалі ці хоро! Вони не можуть швидко рухатись. Дивно хитаючись, викидають уперед кінцівки свого тіла і пересуваються на таку малу відстань, що можна вмерти від нудьги, спостерігаючи за їхніми рухами. Навіть найповільніші з в’єхо в порівнянні з ними — кавсари. Інколи хоро приходять і до нас. Тоді вони ще незграбніші.
— Дивись, дивись! — скрикнула раптом Уеда. — Хоро помітив нас! Він радий: бачиш, як вимахує своїми кінцівками!
— Так. Маленькими вони ще тягнуться до розуму, але потім.
— Хоро, хоро, йди до нас, — гукнула Уеда. — Я навчу тебе пересуватися швидко, як ми!
І хоро повільно рушив до нас! Ще мить — і його кінцівки торкнулись Уеди.
— Дивись, Ебро, — вела далі Уеда. — Він довірливий, ласкавий, і в його очах немає погрози. Незабаром усі хоро будуть дивитись очима розуму, а не смерті, — я вірю в це.
— Я теж, Уедо. Але не заводьмо його далеко від Нерухомого — він злякається.
— Яка нісенітниця: хіба ми несли коли-небудь погрозу хоро?
— Хтозна… Хоро живуть і мислять інакше, ніж ми. Не будемо їм довірятися, поки вони не досягли законів розуму.
Ми пустували втрьох. Пустували безтурботно, радісно, немов наші мрії здійснились і ми вже були братами…
Різкий звук хльоснув мене, як удар, — крик великого хоро.
— Уедо, небезпека! — несамовито закричав я. — Облиш маля — великі хоро сунуть до нас!