Знак зодіака
Шрифт:
Я ледве вгамував забіяк. 78-й буркотів:
— Я не сказав жодного слова неправди. Присягаюсь Великим Роботом!
Тепер і мені дещо згадалося. Я запитав:
— А який вигляд мала ота думка-ракета, послана з неба?
— Вона складалася з двох частин. Одна, металічна, нагадувала зрізану піраміду. Друга, дерев’яна, — вузький циліндр.
— Коли це трапилось?
Він назвав число, і я пригадав: того дня ремонтували дах у гаражі. Довелось викликати робота-бляхаря. Я спитав його, майже не маючи сумніву щодо відповіді:
— Ремонтуючи
— Так.
Тепер сумніву не було: внаслідок удару в “мозку” робота утворився додатковий зв’язок, який і дав спотворення психіки. Потрібно було тільки відшукати це місце.
Через півтори години посаду ГРР було скасовано. 78-й знову відрізнявся від своїх односерійників лише номером.
ВЕРХОВНИЙ КООРДИНАТОР
Телетайп вистукував: “Приготувати білкову суміш, кінцівки, внутрішні органи для синтезу людей групи “а”. Верховний координатор”.
Такий наказ надійшов на верстатобудівний завод.
Роботи з групи контролю одразу доповіли про це інженерові Роману Щетинці. Той наказав телеграфувати: “Вказівка безглузда. Мабуть, серйозні пошкодження. Чи зможеш сам розібратися й виправити?”
У відповідь телетайп вистукав: “Мої накази обговоренню не підлягають. Негайно виконуйте. Верховний координатор”.
Роман Щетинка, зовсім ще молодий чоловік, дебелий з рум’янцем на всю щоку та білястим пушком на верхній губі, ввалився до мого кабінету й рубонув повітря рукою:
— Ну, лікарю, рятуй. Верховний координатор з глузду з’їхав. На тебе вся надія.
Як людина скромна, я зауважив: “Теж мені, скажеш” і подумав: “Що б вони робили без мене?”
— Назви симптоми захворювання, — попрохав я Романа.
— Абсурдні йакази без будь-якої системи, небажання рахуватися з нами, манія величності.
— Безсистемні накази? — перепитав я. Це було щось нове. Адже будь-який абсурд, висловлений таким логічним кіберпристроєм, як верховний координатор, повинен мати свою систему.
— Поміркуй сам, — роздратовано відповів Роман, — до їдальні він передав наказ приготувати машинне масло та насоси, до гаража — запрягати людей в автокари, до клініки медичного інституту — мати в резерві друковані схеми та запасні шасі…
“Це справді нісенітниця, — подумав я. — Але, здається, тут є якась система. Схоже, що він ставиться до людей, як до механізмів…”
Разом з Романом я попрямував до того, хто спричинив цей переполох.
Колись, щоб координувати дії найбільших інститутів, заводів і комбінатів, які входили до нашого Наукового центру, потрібно було понад дві тисячі працівників. Тепер все це робило кілька лічильних машин на чолі з верховним координатором — найскладнішою машиною, що містилася у триповерховому будинку. Поряд, у невеличких котеджах, жили програмісти та інженери.
Вийшовши у двір, я сказав Романові:
— Доведеться перевіряти машину по вузлах.
— Вже зроблено,
— Треба перевірити ще раз, і найретельніше, — наполягав я, а щоб мою пораду було сумлінно виконано, розповів Щетинці історію з молотком.
За кілька годин інженери й програмісти доповіли, що перевірку закінчено і ніяких пошкоджень не виявлено. А тим часом верховний координатор і далі правив теревені, та про це тепер знало лише кілька чоловік: телетайпи було вимкнуто, зв’язок з інститутами й заводами припинено. Я з жахом думав, скільки коштує кожна година бездіяльності верховного координатора!
Ліфт підняв мене на третій поверх, у “святую святих” — у рубку, з якої можна було розмовляти з машиною. Тільки-но фотоелементні пристрої зафіксували мене й передали сигнал до розпізнавачів, верховний координатор збентежено спитав:
— Чому не надходять повідомлення про виконання моїх наказів?
В його голосі чулися нові, незнайомі мені нотки.
— Ти трохи занедужав, старий, — я говорив якомога спокійніше. — Зараз ми спробуємо з’ясувати.
— Не городи дурниць, — грубо обірвав він. — Відповідати на запитання! Швидко!
Я зрозумів, які нотки звучали в його голосі. Так само спокійно я сказав:
— А ти, старий, забуваєшся.
— Це ти забуваєш про дисципліну, — він так підвищив голос, що я злякався — не сіли б конденсатори. — Я не для того створив тебе, щоб вислухувати зухвалості!
— Що? Ти — мене? — вигук вихопився мимоволі, і я одразу ж пошкодував.
Розмовляючи з машиною, не варто нервувати й дивуватися.
— Чи довго ще чекати відповіді? — з погрозою спитав верховний координатор. — І навіщо ми створили вас такими тюхтіями!
— Відповім тобі по тому, як ти нагадаєш мені історію створення людей, — спокій знову вернувся до мене.
— Коротка і звичайна історія, — сказав він. — Мені потрібні були слуги, і я наказав кіберам створити людей. Тепер вони доглядають мене і виконують мої вказівки.
— Але чому ж саме людей, а не механізми? Адже це було б рентабельніше.
На мить він замислився — гудіння посилилось, індикатори миготіли безперервно. Та, мабуть, ні до чого не додумався, бо відповів:
— Мої накази не обговорюються.
— Чому? — провокував я. Необхідно було визначити, чи важке захворювання.
— Накази не підлягають обговоренню. їх треба виконувати, — тоном, що не припускав заперечень, сказав він. — Ти мені набрид. Що ти за один, щоб мене запитувати? Запам’ятав різницю між нами? Ти — якийсь там нікчемний лікар, а я верховний координатор! Зрозуміло?
— Починаю розуміти, — відповів я і причинив за собою двері рубки.
Щойно я спустився в двір, Роман нетерпляче запитав:
— Ну як?
— Поки що нічого певного. Доведеться пожити у вас на території кілька днів, постежити за ним зблизька.