Знак зодіака
Шрифт:
Якось вона сказала:
— Я можу допомогти вам…
— Як, Ладо? В чому допомогти?
— Ви бажали заглянути в майбутнє. Є така можливість…
— Фантастика. Читав. Буває цікаве, буває банальне. Адже фантастика — віддзеркалення душі автора…
— Я не про книги. Тільки поки що це цілковита таємниця. Обіцяєте?
— Обіцяю. Але що? Ви мене заінтригували…
— Я працюю з професором Вороном. Він експериментує з пристроями по вивченню суті часу — простору. Останні досліди втішні. Ми відправили в майбутнє кілька невеличких речей…
— Невже
Вона мовчки хитнула головою, прикривши очі довгими віями. Тихо додала:
— Цілковита таємниця. Я попередила вас…
— Ладо, а мені можна в майбутнє? Я готовий…
— Пристрій розраховано лише на невеликі предмети. Я б могла передати в майбутнє, наприклад, лист. Може, ви захочете, Володю?
— Ви ще запитуєте! Ладо, я готовий розцілувати вас!
Вона ледь зблідла.
— То я жду. Приготуйте лист. Пам’ятайте, що ви пишете його в майбутнє…
— А відповідь буде?
— Все залежить від вас. І від того, до кого в майбутньому потрапить лист. Ми ще не знаємо, де опиняються речі, які ми посилаємо.
Володя не спав майже до ранку. Писав, перекреслював написане, хвилювався. Йому ввижалися прекрасні прозорі будівлі над ріками і озерами, срібнолисті дерева, дівчата в білих шатах — плавні і граціозні, як лебеді.
Нарешті, лист був готовий:
“Вітаю вас, друзі з Майбутнього!
Не знаю, кому потрапить цей лист. Хотілося б, щоб прочитала його дівчина. Чому? Дівчина, жінка для мене — уособлення сердечності і жертовності, любові і чистоти. В сучасному я шукаю такий ідеал. Але не знаходжу. І тому болить моє серце і прагне в будучину, де — я знаю — ходить моя мрія. Обізвися ж, далека подруго!
Хто ви, нащадки? Які ви? Які у вас міста і села, які таємниці ви відкриваєте, як кохаєте, чого бажаєте?
Володя, людина двадцятого століття”.
Лада мовчки взяла лист і, не читаючи, поклала в кишеню. Кивнула Володі:
— Не проводжайте мене. Я одразу в лабораторію.
— А коли відповідь, Ладо?
— Це вже не від мене залежить.
Володя стояв біля пам’ятника Тарасу, дивився вслід дівчині. Вона йшла, не оглядаючись. І чомусь жаль стало її непомітної постаті…
Через два диі Володя зустрів Ладу в університеті. Вона на ходу тицьнула йому в руки невеликий прямокутник:
— Пощастило. Є відповідь.
У грудях шалено загупало серце. Володя притулився до стіни, щоб не впасти. Отямився. Глянув на жовтий матовий конверт. Голубими літерами на ньому було виведено: “Володі, людині двадцятого століття”.
Вибіг з університету, подався до скверика. Сів під кущами троянд. Тремтячими руками розірвав конверт.
“Друже наш Володю!
Твій лист потрапив у лабораторію біо-психологів, які вивчають проблему зв’язку людини з навколишнім середовищем. Оскільки ти бажав мати кореспондентом дівчину, було вирішено застосувати принцип доброї волі. Не можу пояснити тобі, в чому він полягає, але лист потрапив до мене. Мені двадцять років. Ім’я — Дала. Зовнішність описувати не буду, бо люди нашої епохи оцінюють людину за вогнем серця, за красою душі. А для тебе це тим більше не має ніякого значення, — адже ти не зустрінеш мене.
Ми такі, як і ви у двадцятому столітті. Люди, представники славетного роду Розумних істот космосу. Відрізняє нас, може, лиш те, що ми цілком усвідомили своє покликання, — бути авангардом Великої Еволюції Сущого.
Наша мета — безмежжя. Безмежжя можливостей вивчення природи, безмежжя віри в досягнення високих бажань і прагнень, безмежжя любові до життя у всіх його проявах, безмежжя творчості і самовідданості…
“В космосі все можливо” — такий девіз нашої ери.
Ми підійшли до епохи безсмертя. Ми об’єднуємо в своїй свідомості чашу надбань минулого і передаємо вогонь свого шукання прийдешнім поколінням.
Володю, друже, я закінчую. Ваші вчені пробили досить вузький енергетичний канал до нас, тому обсяг листа обмежений. Шлю тобі серце своє.
Дала”.
Мов несамовитий, бігав того вечора Володя понад кручами дніпровськими. О, якби йому зустріти таку дівчину! Він пішов би за нею на край світу. Аби лише слухати дивовижні слова про найсвятіше — про таємниче покликання людини у Всесвіті. Найтяжча праця стала б радістю для нього. Де ти, кохана, чому так далеко залетіла в Майбуття? Чому обігнала мене?
“Далека подруго Дало!
Серце моє розкраяне твоїм листом. Не розумію чому? А може, й розумію, та боюся признатися. Як мені жити, що робити, подруго? Прірви часу і простору розкололи буття, рідні душі на протилежних боках тих жахливих ущелин. Де та сила, що може звести нас докупи?
Що у вас найголовніше в Майбутньому, що найвище, Дало? Яка найбільша цінність у бутті?
Володя”.
Лада прийняла й цього листа, не розпитуючи ні про що, тільки жалібно глянула на його бліде чоло, осяяне нетутешньою мрією.
Через два дні вручила відповідь.
“Любий друже Володю!
Найвище в нашому житті — любов. Без неї неможливо ні творити, ні відкривати таємниці. Колись вважалося, що для вченого досить мати високий розум, здібність до аналізу, що можна відкривати нові обрії навіть з холодним серцем. Ми збагнули, що це не так! Природа не відкриває своїх глибинних таємниць безсердечним людям. А якщо й відкриває, то її руйнівні сторони. Згадай історію минулих віків з її війнами і руйнацією, з її сваволею…