Золота медаль
Шрифт:
З дверей класу визирнув якийсь школяр, за ним — другий, і в одну мить зникли.
— Чергові,— сказала усміхаючись Зінаїда Федорівна,— вас чекають. Хороші діти, я певна, що ви знайдете з ними спільну мову. Важливо відразу здружитись.
Вона відчинила двері, І Ніну раптом знову охопило колишнє хвилювання. Якимись не своїми, дерев’яними ногами вона ввійшла до класу, відчуваючи, яка вона низенька товстушка.
Вчителька відрекомендувала Ніну.
— Це ваша нова піонервожата, ви її знаєте, вона вже приходила до нас. Звати її Ніна, вона
Легкий смуток забринів у голосі Зінаїди Федорівни, ласкавими очима оглянула вона притихлих дітей і продовжувала говорити:
— Ви навіть і не помітите, як швидко промайнуть ваші шкільні роки. Хай же кожний із вас дасть собі слово, що буде зразковим піонером і вчитиметься так, щоб жодний день у школі не минув безслідно. Щоб не довелося жалкувати перед останнім екзаменом за свою неуважність на уроках, за погану поведінку. Бажаю ж вам, діти, цікавої роботи, любіть і шануйте свою нову вожату!
Вона вийшла з класу, і Ніна лишилась віч-на-віч з трьома десятками хлопців і дівчаток, які цікавими очима стежили за кожним її рухом.
Перші слова, які сказала Ніна, здались їй чужими, наче не вона сама їх вимовила, а хтось сторонній. Та з кожною хвилиною дівчина сміливішала, яснішали її думки, і незабаром зовсім минуло неприємне почуття якоїсь скованості.
Дивно було, що не хто інший, як Микола Сухопара, повернув Ніні впевненість і твердість. Тільки-но вожата почала говорити, як на задній парті зчинився шум. Виявилося, що Сухопара тягне за руку якусь дівчинку, та розчервонілася, мовчки пручається.
— Що сталось? — вихопилось у Ніни.— Навіщо... навіщо ти її тягнеш?
Сухопара, й оком не моргнувши, гукнув:
— А чому вона сіла поруч мене? Сидить тут... Заважає.
Ніна обурилась, та, стримуючись, спокійно запитала:
— А ти подумав про те, що вона теж піонерка, твоя однокласниця?
— Ну, то й що? — зухвало кинув Сухопара і вже навмисне ще раз смикнув дівчинку.
— Залиш її і сядь на першу парту! — наказала Ніна.
Але хлопчик і не поворухнувся.
— Не піду, мені й тут добре,— промовив він, зиркаючи спідлоба на вожату.
— Ти нам заважатимеш працювати,— сказала Ніна,— йди на першу парту.
Вона вже знала — Сухопара не послухається, і зараз станеться щось таке, що враз принизить її, зробить смішною перед усім загоном.
— А ви не вчителька, щоб наказувати! — гукнув Сухопара і з незалежним виглядом сів на своє місце на останній парті.
В класі враз залягла тиша. Ніна глянула на дітей і з ляком прочитала в їхніх очах не співчуття до себе, не осуд грубіянові, а вираз гострої цікавості — що, мовляв, тепер зробить нова вожата?
Це була критична хвилина. Ніна зібрала всю силу волі, щоб нічим не виявити свого хвилювання.
— Навіщо мені наказувати? — промовила вона.— Якщо заважатимеш, тебе враз утихомирять твої товариші-піонери.
— Хочемо! — гукнув хтось із піонерів.
— Чуєш, Сухопара? Ти чіпляєшся до дівчинки, а вчишся, мабуть, гірше за неї?
Серед дітей наче війнув вітрець, і Ніна з радістю відчула, що напруженість зникла так само несподівано, як і з’явилась.
— У нього й двійка є! — гукнуло кілька голосів.
Сухопара пробурмотів:
— Ну й нехай!
Ніна звернулась до дівчинки:
— Як тебе звати?
— Оля Козуб.
— Ось що, Сухопара: щоб ти ніколи Олі Козуб не чіпав! Домовились? А зараз давайте вирішимо, як нам працювати.
Сухопара лишився на своєму місці, на останній парті, та Ніна відчула, що його осоромлено і що їй допомогли в цьому піонери, в яких ще хвилину тому, здавалось, вона не знайде підтримки.
Головою ради загону був Юхим Кочетков — стрункий худорлявий хлопчик з швидкими рухами, якого всі товариші звали чомусь Юша. Він був у високих чобітках, носив штани-галіфе й гімнастьорку, на зразок військової.
— Дозвольте звернутись,— сказав він Ніні.— Так у вас же, мабуть, є готовий план, як нам працювати?
Ніна хотіла вже розгорнути свій зошит, куди записала все, що надумала провести в загоні. Та в останню мить сказала:
— Ніякого плану в мене немає. Це було б зовсім нецікаво. Ми самі зараз складемо план, щоб робота в нашому загоні була найкращою!
Спочатку запанувала мовчанка. Видно було, що піонери звикли всю роботу в загоні провадити за готовими планами вожатих. Потім почалося перешіптування, хтось підняв руку, за ним другий, третій, і наче прорвалася гребля — одне за одним посипались побажання.
— Ми хочемо,— сказав Юша,— щоб у нас був гурток юних майстрів, як у Палаці піонерів. Там надзвичайно цікаво! Там і моделі літаків роблять! І глобус зробили як справжній, тільки дуже великий. Я сам бачив.
У цю хвилину жалібно дзенькнуло перо, встромлене в парту. Хтось засміявся, а кілька голосів гукнули:
— Ану, ти! Коровайний! Заховай перо!
Той, кого назвали Коровайним, скорчив смішну гримасу, але, побачивши, що ніхто не сміється, враз схопився й сказав:
— А мене чому не питаєте? Я хочу піти подивитись, як друкують книжки. Мій батько у друкарні робить. Я тільки один раз у друкарні був. Ще б пішов. Там теж цікаво!
— Добре,— сказала Ніна.— Запишемо: друкарня.
Коровайний сів, навмисне грюкнувши кришкою парти. «Тихше!» — гримнули на нього.
Одні з піонерів хотіли піти на екскурсію в зоологічний сад, інші пропонували влаштувати вечір загадок і відгадок — такий вечір, щоб ото «очки» зараховувати. Деякі бажали ліпити з глини, ще хтось запропонував поставити п’єсу. Оля Козуб повідомила, що вона вміє робити фокуси. Її навчив тато, і один фокус такий, що його ще ніхто-ніхто не розгадав, а якщо Сухопара кривиться й не вірить, то нехай сам побачить...