Золота медаль

Донченко Олесь Васильевич

З Ніною Марійка навіть посперечалась.

— Те, що ти звеш «офіціальним холодком»,— звичайна суворість людини, яка втратила найдорожче,— доводила Марійка.— Це не холодок, а глибоко затамований біль.

Сьогодні перший урок з української літератури, і саме перед початком його сталася неприємна історія. Надія Пилипівна ввійшла до класу так тихо й непомітно, що її побачили тільки тоді, коли вона вже підходила до столу. Хоч дзвоник уже продзеленчав, учні ще не були на своїх місцях, в класі стояв шум, гамір, сміх...

Вчителька глянула

на клас і, раптом повернувшись, пішла до дверей.

Усе сталося за якусь хвилину. Шум почав швидко стихати. Ще мить — і Надія Пилипівна вийшла б з класу. Та Ніна Коробейник зірвалась з-за парти й підбігла до вчительки.

— Надіє Пилипівно,— промовила вона голосно, запинаючись від хвилювання,— ви образились? Пробачте нам, ми винні! Повірте, це більше ніколи не повториться!

Всі почули, як учителька важко зітхнула, глянула на Ніну і рукою взялася за одвірок, немовби хотіла спертися.

— Гаразд,— сказала вона,— це ніколи не повториться... Спасибі.

Вона повільно підійшла до столу й розгорнула журнал.

Стояла глибока тиша — це «спасибі» збентежило клас. Учителька ще й дякувала — за віщо? Багато учнів не сміли глянути їй у вічі.

Ніна відчула, як серце її стислось, і наче вперше побачила сиве пасмо на голові вчительки. Воно було зовсім біле, як срібна паморозь.

Надія Пилипівна мовчки дивилась на клас, і несподівано широка усмішка освітила її обличчя. Ніби нічого не сталося, спитала:

— Хто не вивчив уроку?

Всі мовчали.

— Я питаю для того,— говорила вона,— щоб часом не викликати тих із вас, хто не виконав завдання. Я це кажу цілком серйозно. Не хочеться завдавати ганьби такому учневі перед усім класом. Та й мені не доведеться за нього червоніти.

Вона помовчала. По класу промайнув шелест, і знову все стихло.

— Гаразд,— сказала вчителька.— Всі вивчили. Я рада за вас.

Встала Юля Жукова:

— Надіє Пилипівно, а в нас за такої умови не розведуться ледарі? Це, виходить, і двійок тепер ні в кого не буде?

— Розумію вас,— серйозно промовила вчителька.— Але я враховую, що це — де-ся-тий клас, випускний, люди ви — свідомі. І потім — той, хто не вивчить сьогодні, повинен буде відповісти мені водночас і нове завдання, й минуле. І, нарешті, вивчити урок можна по-різному: на п’ятірку і на трійку. А декому лише може здатися, що він вивчив...

Першою вона викликала Марію Поліщук. «Так і знала, наче передчуття якесь було»,— майнула в дівчини думка.

Марійка сама потай дивувалась, з яким піднесенням вийшла відповідати урок. Вона відчула гостру потребу висловитися перед усім класом, розповісти все те, про що дізналася сьогодні вранці, сидячи над книжками. І коли б хтось сказав Марійці, що її піднесення — всього лише від упевненості в собі, бо вивчила урок, добре впоралася з домашнім завданням, то учениця, мабуть, запротестувала б. Хіба можна було назвати домашнім завданим чи звичайним уроком ту глибоку й напружену роботу, яку вона виконала?

Надія Пилипівна

сіла за стіл, підперла підборіддя кулаками і приготувалася слухати. Та вже незабаром вона зацікавлено повернула до Марійки голову, брови піднялись від приємної несподіванки. Так ще їй ніхто в цьому класі не відповідав. Учителька одразу відчула, що учениця не тільки блискуче засвоїла урок. Ні, вона розповідала не мовою підручника, а власними схвильованими словами про те, що, мабуть, передумала сама, що вичитала з інших книжок, і немов живий вимальовувався з її розповіді повний очарування образ письменниці — мужньої жінки, борця...

Коли Марійка заговорила про те, як уявляла собі письменниця щастя людини, Надія Пилипівна встала і, вся просвітлівши, наче помолоділа, радісно продовжувала слухати ученицю. А Марійка пристрасно говорила про «Напис на руїні», про «Осінню казку», про світлу ідею «Лісової пісні», як Мавка на березі сонного озера вперто шукала стежку до щастя...

Клас якось дивно притих. Марія Поліщук, звичайна десятикласниця, яка нічим не відрізнялась од інших учнів, раптом переступила якусь невидиму рису і немов виросла на цілу голову. І це було тим дивніше, що вона відповідала всього лише звичайний урок!

Марійка відчувала цю напружену увагу. Вона глянула на клас, і їй впало в очі зацікавлене біляве обличчя Ніни.

Стиснувши губи, суворо звівши брови, слухала Юля Жукова. Навіть Мечик Гайдай, який більше цікавився танцями й модними галстуками, ніж українською літературою, теж уважно слухав.

Надія Пилипівна з жалем глянула на годинник і неохоче спинила ученицю: хотілося вислухати її до кінця. Та треба ж викликати ще й інших.

— Ви дуже добре відповідали, Поліщук,— сказала вчителька.— Я рада за вас.

Вона взяла ручку й схилилась над журналом. Потім глянула на клас, усміхнулась:

— П’ятірку вам, Поліщук, ставлю особливу. Вона не схожа на інші. Ви тут не просто урок відповіли, а прочитали пристрасну доповідь. І в моїй уяві ніяк не пов’язується з сьогоднішньою п’ятіркою ваша минула трійка.

Надія Пилипівна пройшлась по класу і зупинилась біля парти, де сиділа Ліда Шепель.

— Минулого разу я вас викликала,— звернулась вона до неї, — хочу й сьогодні послухати. Прошу.

Шепель, не кваплячись, встала — висока, в чорному платті,— і для чогось скинула окуляри. Примруживши короткозорі очі, збентежено дивилась на вчительку.

Ніхто не знав, яка буря вирувала цієї хвилини в серці учениці. Шепель була певна, що коли її минулого разу викликали, то сьогодні можна бути цілком спокійною — не спитають. І тому вона тільки один раз прочитала і то не зовсім уважно. Почувала, що нічого не зможе відповісти.

— Надіє Пилипівно,— промовила вона,— я вирішила скористатися з вашого... з вашого запитання... Я сьогодні, на жаль, не зовсім добре вивчила урок.

Вчителька підняла здивовано брови:

— Чи не занадто пізно ви, Шепель, вирішили відповісти на моє запитання?