Золота медаль
Шрифт:
— Марієчко, дорогенька, я все це добре розумію, але не можу уявити, не можу!
Розмова ця відбувалася в кімнаті Ніни Коробейник. І не встигла Ніна договорити своїх слів, як несподівано прийшла сама Жукова.
Подруги зустріли її з радістю, та Юля помітила, що Ніна якась насторожена. На її обличчі Жукова легко прочитала і цікавість, і подив, тільки незрозуміло було, чому вона дивується. І ще був у Ніни такий вираз, наче вона хоче ось зараз же торкнутися пальцем, щоб пересвідчитись, чи це справді Юля.
Подруги тісно
— Ви знаєте? — спитала вона.— Звідки ж? А я хотіла розказати...
Марійка обняла подругу.
— Юлю, ти повинна розказати. Розумієш — повинна!
— Юлько,— скрикнула Ніна,— виходить, що все — правда? Я не вірила, не вірила!
Вона пересмикнула плечима, ніби від холоду.
Жукова посміхнулась — чи то гірко, чи то якось заглиблено, задумливо.
— Я сама собі не вірила,— промовила.— А от сталося...
— Що? — охриплим голосом спитала Ніна. У неї пересохло в горлі.
— Не знаю. Мовби й нічого особливого і водночас таке значне, важливе для мене. Тільки я кажу це не для того, щоб задовольнити вашу цікавість. Ніно, не дивись на мене такими очима, наче в мене з рота вилазить гадюка. Не для цікавості розповідаю. Ці дні я відчуваю таку радість, дівчатка, таку радість! Я ніколи не знала, не уявляла, як це буває.
— Що? — знову хрипко обізвалась, наче каркнула, Ніна.
— Любов,— глухо вимовила Юля.— Я читала про першу любов, але вона в мене або інша якась, або неправильно її описано в романах.
— Говори, розказуй далі,— з нетерпінням попросила Марійка.— У кожного любов буває іншою, от і все. Кожний любить по-своєму.
Коли Юля розповіла, як у темному парку, під березами, Віктор раптом нахилився поцілувати, Ніна затулила обличчя руками.
— Чого ти? — спитала Жукова.
— Я уявила... уявила цю мить.
Ніна скотилася з дивана.
— Ну, була б я на твоєму місці! — скрикнула вона.— Яке він мав право? Вперше залишилися вдвох, і він уже цілує? А ти? Ти?
— У мене обірвалося серце, і я сказала, що не треба. І він відразу ж послухався.
— Насмілився б він не послухатись! — войовничо вихопилось у Ніни.
— І мені тепер дуже шкода, що я так сказала.
Ніна дивилась на неї широко розплющеними очима.
— Шкода,— повторила Юля,— бо тепер він... навіть за лікоть боїться мене взяти.
Ніна енергійно махнула рукою.
— Ану вас! Я ще в цих справах, мабуть, не все розумію.
Вона знову вмостилася на дивані.
— Але я все ж таки страшенно обурилася б! Я нікому з хлопців не дала б поцілувати себе!
Марійка засміялась.
— Почекай, ось і ти закохаєшся.
— Напевне, прийде час. Але зараз... У кого?
Щось згадавши, Ніна чмихнула.
— А в п’ятому чи шостому класі, пам’ятаєш, я була закохана. Була! Моєю любов’ю був Володимир Дуров! Я плакала в подушку, мріяла про фантастичні зустрічі з ним... Сама я в уяві була відомою на весь світ циркачкою, такою, уявляєте, «королевою цирку». Та це ж було зовсім не те, що в тебе зараз, Юленько.
Вона зазирнула Юлі у вічі, і їй здалося, наче вся душа її подруги, всі найкращі її думки й поривання раптом засвітилися в цих очах. Щось здригнулось у Ніни в грудях, вона обняла Юлю й поцілувала в гарячу щоку.
— Я так думаю,— мрійно говорила Жукова,— що коли він хороший хлопець, ми з ним дуже міцно здружимось. Це ж найголовніше, щоб була така велика, справжня дружба. Щоб і він, і я знали: станеться якась невдача, горе — пополам! Щастя, успіх, радість — теж пополам. А що таке хороший хлопець? Щоб він більше за все, навіть більше за власне життя любив свій народ, землю, на якій народився. А коли він буде відданим патріотом Вітчизни, він любитиме і труд, цей труд буде особливий, натхненний, бо він — для свого народу... Оце — хороший хлопець!
Марійка встала, походила по кімнаті, зупинилась і замислилась. Потім трусонула короною каштанових кіс.
— Як хочеться бути такою, як ти зараз змалювала! — пристрасно мовила вона.— Але скажи, скажи, Юлю, чим ми, комсомольці, відрізняємось од некомсомольців? Якими ділами? Знаю, знаю, що ти хочеш сказати. «Подавати приклад у навчанні, в дисципліні...» Все це так, все це — чудово. Але мені, приміром, цього мало. Мало, Юлько! Не можу втиснути своє серце в цю формулу!
— Хочеш великих справ, подвигів? — усміхнулась Юля.
— Знаю й це, — махнула рукою Марійка.— Скажеш, що великі справи починаються з маленьких. А все ж таки, все ж таки — де наші прекрасні, натхненні комсомольські діла? Ти — секретар комітету, скажи!
Жукова дивилась на подругу й тихо, докірливо хитала головою.
Раптом Марійка розізлилась. Очі звузились, стали довгастими, затремтіло підборіддя.
— Юлю, ти не труси головою, як бабуся. Я до тебе з мукою, а ти — з проповідями! Я не учениця першого класу, нічого читати мені прописні істинні
Ніна зіскочила з дивана:
— Марієчко, що ти? Ну, заспокойся! Навіщо ти так? Юлю, ти мовчи! Дорогі, не треба так, навіщо?
Жукова повільно встала, відсторонила Ніну.
— Ні, чому я мушу мовчати?
Підійшла до вікна, сперлася руками на лутку. Заговорила тихим, рівним голосом:
— З мукою, кажеш? Це й добре, що мучишся, що шукаєш відповіді. Значить — хороша ти комсомолка. Я... я горджуся, що ти — моя подруга! Серце в тебе, Марійко, допитливе, тривожне. Комсомольське серце. І все ти чудово знаєш, усі істини знаєш про великі й малі справи. (Якась блискавка спалахнула при цих словах у зіницях Жукової — золота, сміхотлива). А все ж таки чогось не додумала! Що ти звеш маленькою справою? Що ти звеш, питаю, буденною, сірою, звичайною, нецікавою справою? От тепер ти дай мені відповідь!