Золота медаль
Шрифт:
Варі стало страшно від цих слів — чому, вона й сама не знає. Може, тому, що треба кидати школу, а як тоді буде — невідомо.
Вона пригадує тітку, її дорікання шматком хліба. Тітка теж каже: «Кидай школу і ходімо на базар, матимеш заробіток. Не всім бути вченими».
Як сказав Жорж? «Так чи ні!»? Якщо ні — знову буде тітка, і ніколи не буде ні Жоржа, ні приморського міста.
— Варварочко, ти не сумнівайся,— пристрасно
Все ближче й ближче Жоржеве обличчя. Червоні губи, а над ними маленькі вусики, наче намальовані. А очі — як дві вишні, помазані маслом. Оркестр гримить і гримить, шумить синє море, білотрубий пароплав одчалює від пристані, майорять білі хустинки, Жорж підливає в бокал вина...
Юлі Жуковій сказали, що її кличе Юрій Юрійович. Він чекав її в кабінеті директора.
Це було після уроків. Юля постукала і ввійшла. Вона відразу зрозуміла — сталося щось надзвичайне. Юрій Юрійович міряв кімнату великими кроками з кутка в куток, тут же сиділа і Тетяна Максимівна, директор школи. Вона зняла великі рогові окуляри і, тихенько постукуючи ними об стіл, стежила за вчителем.
Коли Юля ввійшла, Тетяна Максимівна сказала:
— Ось і Жукова,— і наділа окуляри.
— Сідайте, Жукова,— запросив Юрій Юрійович, підійшов до вікна, якусь мить легенько потарабанив пальцями об шибку і враз повернувся до Юлі.
— Ну, совість школи — комсомол,— сказав неголосно,— Тетяна Максимівна і я хочемо поговорити з вами. Річ у тому, Жукова, що з однією з ваших однокласниць може статися лихо.
Директор школи встала з-за столу й підійшла до Юрія Юрійовича. Сива й огрядна, з підстриженим коротким волоссям, з чорним галстуком, Тетяна Максимівна була дуже схожа на мужчину.
— Ви кажете — «може статися». Можливо, що вже сталося.
Юлю пронизала несподівана гостра догадка: Варя Лукашевич!
— Скажу просто,— вів далі класний керівник,— потрібна допомога комсомольського комітету і всього класного колективу. Справа йде про Лукашевич.
Він виразно глянув на ученицю, а її охопили і велика тривога, і гарячий сором. Вона й досі нічого не знала про Варю!
Так от чому Юрій Юрійович почав: «Совість школи — комсомол!» Це він звертався до неї особисто, до секретаря комітету. Їй здалося, що це було сказано з глибокою іронією. Та й правда: яка вона «совість», коли проґавила лихо у своєї однокласниці!
— Що сталось, Юрію Юрійовичу? — майже викрикнула Юля.
— Ви так не хвилюйтесь, Жукова,— поклав їй руку на плече учитель.— Мені здається, що все ще можна виправити. Для того й покликав вас. Лукашевич закохалася в якогось фотографа, і той підбиває її негайно кинути школу, одружитися з ним і виїхати звідси. Безглуздий вчинок! За якихось півроку вона одержуватиме атестат зрілості. Кинути зараз школу — злочин!
— Звідки... звідки ви знаєте про це? — здавленим голосом спитала Юля.
— Сама Лукашевич звернулась до мене — чи може їй школа видати посвідку. Ну, з розмови з нею все зрозумів. А цей фотограф — або недоумок, або просто — негідник.
«Це я — недоумок,— билася в Юлі гірка і болюча думка.— Проґавила, проґавила, що діється з Лукашевич! Чому я не довела справи до кінця, чому в мене не вистачило наполегливості, щоб розкрити серце товаришки по навчанню, щоб вона все розповіла мені сама?»
Але ці думки не пригнічували Юлю. Навпаки, вона напружено шукала виходу. Дівчина вже міркувала, що саме повинна вона зараз зробити і що може зробити весь комсомольський колектив. І те, що Лукашевич не була комсомолкою ще збільшувало в думках її, Юлину, відповідальність за безглуздий крок у житті, за велику помилку, яку робить її однокласниця. Цю відповідальність Жукова переживала всією душею. Хоч ніхто її не обвинувачував, ніхто про це навіть не натякнув, Юля відчувала свою провину в кожному слові і Юрія Юрійовича, і Тетяни Максимівни.
— Вам треба вплинути на Лукашевич,— радив Юрій Юрійович.— Яким способом — обміркуйте самі. Але головне — взятися всім колективом, щоб дівчина відчула думку всього класу, всіх товаришів.
— Ваше завдання значно полегшується,— додала Тетяна Максимівна,— Юрій Юрійович довго розмовляв з Лукашевич. Говорила з нею і я. Вона дала слово, що поки що ходитиме до школи, принаймні до... до весілля. Вам треба довідатись, що саме штовхає Лукашевич на такий крок. Я думаю, що не саме лише кохання. Побувайте в неї вдома, обов'язково побувайте. Подивіться, як вона живе, що в неї за тітка, ну і що з себе уявляє... жених. Обговоріть усе це на комітеті, в класі.
Жукова стояла червона, схвильована, насупивши брови. Схвильованість ця, звісно, не могла сховатись від Юрія Юрійовича.
— Треба тільки спокійніше, Юлю,— сказав він.— Якщо будете хвилюватись, не приймете правильного рішення. Ну, тепер ідіть. Сьогодні ви вже Лукашевич не побачите, та це й краще. Адже вам треба дещо обміркувати, треба сказати їй зовсім точні слова.
Жукова з вдячністю глянула на свого класного керівника, відчула батьківську теплоту в його голосі.
Вона вийшла з директорського кабінету, думаючи над тим, що сказав їй Юрій Юрійович. Які «точні слова» вона має приготувати для Лукашевич? Чому не гнівні, не засуджуючі? А може, засуджуючі слова і будуть «точними»?
Тільки вдома, вже перед тим як вкладатися спати, Юля зрозуміла, що класний керівник цілком правильно визначив її майбутню розмову з Лукашевич. Не гніватись, а говорити точними словами, щоб вони влучали в саме серце. Щоб Варя відчула їх справедливу разючість. І говорити дуже тепло й щиро!
Наступного дня була неділя, і Жукова поїхала на Шатилівку.
Вона спочатку хотіла взяти з собою Віктора, та роздумала. Треба поговорити з Варею віч-на-віч, як дівчина з дівчиною.
Юля приготувала навіть план розмови, але зрозуміла, що тут ніякі плани не потрібні, треба тільки твердо знати, якими словами говорити...
Напередодні всю ніч падав сніг. Нарешті прийшла зима.
Коли Юля вийшла на вулицю, сніжинки ще кружляли, дерева стояли білі й волохаті, урочисто мовчазні. Сіра ворона переможно каркала на верхівці акації і збивала сніжний пил.
Усе навколо помолодшало. Сміх, кожне слово дзвінко розсипалось у кришталево-ясному повітрі, сирени машин здавались музичними гамами.
Міський парк зустрів Юлю величною тишею. І тільки голос диктора, який читав по радіо останні вісті, віддавався луною. Але — дивна річ — це не порушувало тиші, а тільки ще більше підкреслювало її. Луна м'яко лягала на білі замети, губилася вдалині.