Золота медаль
Шрифт:
Картину малював сам Вова Мороз. Це був хлопець з неслухняним волоссям, з опуклим лобом і широким носом, наче він розплющив його об шибку. В школі Мороз давно здобув славу художника і мріяв наступного року піти вчитися в художній інститут.
Ніна ойкнула:
— Вово! Яблука живі! Живісінькі! Чудесний натюрморт, Вовко! Євгеніє Григорівно, де ви повісите цю картину? Ходімте! Треба на найвиднішому місці. Біля дзеркала, добре?
Вискочила з кімнати й Марійка з консервною банкою в руках.
— Чого ви тут стали? — гукнула вона.— Мамочко, Ніно, запрошуй!
Вова й Віктор скинули пальта і, незграбно, підштовхуючи один одного, зайшли до вітальні.
Після цього дзвінок деренчав уже раз у раз. Прийшли дві подруги Євгенії Григорівни з інституту генетики, прийшов також товариш її по роботі, з яким вона проводила досліди над кущистою пшеницею.
Марійка чекала Юрія Юрійовича. Чекали його і Ніна та Юля. У кожної з них було про що поговорити з своїм учителем.
До восьмої години, коли вирішили сідати за стіл, лишалось десять хвилин, а вчителя ще не було.
— Мамо, невже він не прийде? — розчаровано промовила Марійка.— Може, в нього справді якесь несподіване засідання або нарада. Адже він — депутат районної Ради, у нього, крім школи, ще стільки громадської роботи. От передчуваю, що не прийде.
Вона постояла біля вікна, глянула на вулицю і задумливо пішла до вітальні. Вітя розповідав Юлі й Ніні, як зустрів по дорозі Мечика.
«Ви куди?»,— питає. «На вечірку»,— кажу. Він аж підскочив: — «На яку вечірку? До кого? Щасливі! А я не знаю, куди себе сьогодні приткнути. Візьміть і мене, хлопці!» — «Тебе ж,— кажу,— не запрошували». А він: «Нічого, Марійка не вижене!»
— От нахаба! — враз спалахнула Ніна.— Ну хай би, хай би прийшов! Я б йому!
— Не знаю,— кажу,— чи ти там бажаний гість, Мечику.
— А він що?
— Обурився страшенно. Вважає, що його скрізь повинні приймати з розкритими обіймами.
Всі милувалися картиною Вови Мороза.
— Це з натури? — спитала Євгенія Григорівна,— Впізнаю боровинку.
Нарешті прийшов Юрій Юрійович. Веселою юрбою вибігли стрічати його в передпокій. Учитель приніс букет живих квітів.
Юля й Марійка допомогли йому скинути пальто, він увійшов до вітальні, потираючи з холоду руки, свіжий, гладенько поголений, з підстриженою борідкою.
— Зліт молоді! — весело вигукнув він.— І все давні знайомі: Вова, Віктор, не кажучи вже про наших комсомолок— майбутніх астрономів, письменниць...
Потім він узяв за руку Марійку і, як маленьку, підвів до Євгенії Григорівни.
— Ваша дочка останнім часом робить успіхи, які нас дуже радують,— сказав він.— Так, так, Марійка починає входити в коло відмінниць. Вітаю вас!
Учитель щиро потиснув Євгенії Григорівні руку.
Ніна, яка стояла поруч, відчула, що ці слова чомусь укололи її. Згодом, на вечірці, вона кілька разів згадувала їх, запевняючи себе, що такій похвалі своїй подрузі вона повинна тільки радіти.
Невдовзі всі почали з веселою метушнею сідати за стіл. Юрій Юрійович сів поруч з Євгенією Григорівною, біля нього — Марійка, далі — Віктор з Юлею, Ніна з Вовою та інші гості. На столі красувався великий пиріг, обтиканий гілочками розквітлої вишні. Марійка давно їх зрізала в саду й тримала в теплій воді, доки не розпуститься білий цвіт.
Зацокали виделки й ножі, всі налили вина й випили за здоров’я Євгенії Григорівни. Почалася невимушена, жвава розмова.
Заговорили про вибір професії. Цю тему непомітно, ніби вона сама випливла, порушив Юрій Юрійович.
— Колись,— сказала Жукова,— була найкраща, найблагородніша професія — революціонер!
— І невірно, Юлю,— заперечив Юрій Юрійович,— і зовсім, знаєте, це невірно! Чому — була? Ця професія не зникла, вона не може зникнути на землі. Вона тільки, так би мовити, прибрала інших форм. А грандіозна революційна боротьба в нашій країні за оновлення землі, за комунізм? Адже кожна радянська людина у цьому розумінні — борець, революціонер-професіонал. Хіба Мічурін — не революціонер? А Стаханов?
Ніна заплескала в долоні:
— Правильно, Юрію Юрійовичу! Як у Франка чудесно: «Вічний революціонер — дух, що тіло рве до бою...»
— Згодна, згодна,— гукнула Юля.— І як мені... як мені хочеться стати справжньою революціонеркою!
Останні слова було сказано з такою дитячою щирістю, що всі засміялись.
— У мого батька хороша професія,— похвалився Віктор.— Сталевар! Двадцять років працює біля електричної печі. Я часто буваю на заводі. Люблю дивитись, як варять сталь. Дуже цікаво! Досвідчений сталевар на око визначить температуру печі, за кольором розплавленої маси! А найцікавіше — коли ллється сліпучий метал. Ніколи не бачили? Вагранка нахиляється все нижче, а сталь ллється, ллється, і навколо дощ золотих леліток! Чудесно! Все-таки наш вік — вік сталі!
— Бачу, що у вас багаті враження,— сказав Юрій Юрійович.— Може, вони і визначать вашу майбутню професію? Що ж, ідіть у металургійний нститут. Куди вас кличуть «души прекрасные порывы»?
Віктор збоку глянув на Юлю, немов шукаючи її підтримки.
— Ви кажете — в інститут? Хіба це — обов’язково?
— От і маєте собі! — розвів Юрій Юрійович руками.— Твердо переконаний, що обов’язково.
У Віктора майнув на обличчі дивний вираз. Він хотів щось сказати, але стримався. Потім подумав і, знову поглядаючи на Юлю, промовив:
— А знаєте, Юрію Юрійовичу, я ще остаточно не вирішив. У мене є з цього приводу свої думки...
Він почервонів і замовк, зніяковівши.
— Треба самому себе перевірити,— сказала Юля.— Відразу не вирішиш. Серйозно треба, а не по-дитячому.
Тихенько вона додала — так, щоб почув тільки Віктор:
— Хоча ти й є моя велика дитина...
Вона прикусила язика, та було вже пізно — і як воно вискочило це слівце: «моя»? Хотіла ж просто сказати — ти велика дитина...
— Юлю, дорога, повтори,— прошепотів Віктор.— Чи я правильно почув?