Золота медаль
Шрифт:
Віктор нахилився, зазирнув Юлі у вічі й тихо, серйозно промовив:
— Пробач мені. Я — дурень...
Вона швидко глянула на нього, вражена, як він ураз збагнув її настрій. Досада розвіялась, як хмарка, і ніжна, тепла радість хлюпнула в душу. «Який він чуйний, який хороший! Любий, любий!..» Юля ще ні разу не казала йому таких слів, але їх можна було прочитати в її очах, і Віктор, мабуть, прочитав.
— Юлю! — шепнув він, чи, може, тільки здалося їй, що шепнув. І не сказав більше нічого, тільки ласкавий смуток затуманив
Ніна викотилась на середину кімнати, заплескала в долоні:
— Танці! Танці!
Загуркотів стіл, стільці зсунули в куток, Марійка з силою вдарила по клавішах, і Ніна помчала з Вовою Морозом, пристукуючи каблуками, сяючи очима, розчервоніла і щаслива. За ними в другій парі йшов Юрій Юрійович з Євгенією Григорівною, і незабаром уже всі гості танцювали краков’як.
Юля з Віктором вступили в танець останні. Вони танцювали дуже уважно і зосереджено, немов робили якусь важливу справу. Кімната сповнилась стукотом ніг по паркету, сміхом, дзвінкими вигуками, музикою, і в цьому радісному гаморі і Юля, і Віктор мовчки переживали свою радість, приховану від інших і тому ще дорожчу кожному з них. «Тобі хороше зі мною?» — спитала Юля очима, і Віктор відповів їй так само: «Як дивно, ми — у веселій юрмі, але зараз ми тільки вдвох і більше немає нікого».
Тим часом Юрій Юрійович говорив Євгенії Григорівні:
— Коли я буваю серед нашої молоді, у мене виникає почуття, наче я ще не встиг нічогісінько зробити для цих юнаків і дівчат. Як ви думаєте — чому це так?
— Тому, Юрію Юрійовичу, що вони невимовно прекрасні, чисті, натхненні. Їм хочеться віддати не одно, а два життя, і що б ми не зробили для них, все здається занадто малим.
У Євгенії Григорівни тихо закрутилась голова, незрозуміла кволість тягарем повисла на руках і ногах. Вона попросила пробачення і сіла в куток дивана спочити. Але кволість не минала, і наче невидима плівка застилала очі.
Жінка зрозуміла, що це не втома, а щось невідоме підкралось до неї нишком увійшло в організм і тепер завжди з нею.
Вальс Ніна танцювала так само з Вовою. Коли вони сіли спочити, Вова спитав:
— А ти знаєш, як треба писати твори? Існують же якісь правила, без них оповідання не вийде.
Ніна обурилась:
— Про які ти говориш правила? Хіба вони існують для мистецького твору?
— Аякже! Напевне, щось є — як будувати, скажімо, сюжет...
— А як ти думаєш: знав якісь правила автор «Слова о полку Ігоревім»?
Вона глянула Вові у вічі і винувато усміхнулась:
— А втім, Вово, є таке правило. Ти сам сьогодні згадував про нього: потрібна правда! Щоб усе було правдиво!
І замислилась.
Було вже пізно, гості почали прощатись. Ніні здалося, що вечірка минула дуже швидко, і як добре було б лишитися ще на годину-другу. Але знову згадалось, як похвалив Марійку Юрій Юрійович,
Вона не могла втриматись і, прощаючись, сказала подрузі:
— Тебе, Марійко, Юрій Юрійович хвалить уже й на сімейних вечірках. Золоту медаль тобі забезпечено!
І щось таке було і в очах, і в голосі Ніни, що Марійка нічого не відповіла і тільки здивовано підняла брови.
Уночі Євгенія Григорівна прокинулась. Крижані комахи бігали в неї по спині. Що це? Знову лихоманка? Ні, вже не раз досліджували кров, малярії не знайдено. Якась інша таємна недуга увійшла в її істоту.
Їй дуже захотілось, щоб швидше настало літо, щоб знову почути шелест вусатого колосся, вдихати на повні груди запашний дух цвітіння хлібів. Заманулось схилитися з пінцетом над колоском, відчути, як він лоскоче долоню... На мить побачила себе в білому халаті серед високої пшениці, почула, як співає над головою жайворонок...
І раптом від химерної думки стиснулося серце: чи почую ж знову, чи побачу?
Чому, чому з явилась така думка?
Підвела голову, почула сонне, спокійне дихання Марійки...
14
Юрій Юрійович прийшов на партбюро, щойно закінчивши урок. З того, як він торгонув стільцем, як сів і одразу ж встав, підійшов до дверей і потягнув за ручку (хоч двері були й так щільно зачинені) — всі зрозуміли, що секретар парторганізації чимсь схвильований.
Надія Пилипівна обережно спитала:
— Почнемо, Юрію Юрійовичу?
Він обернувся, глянув:
— А, так, так. Пробачте. Всі є? Давайте починати.
І враз сказав:
— У мене в класі неприємність, товариші... Комсомолка, знаєте...
Випадок, який стривожив Юрія Юрійовича і обурив комсомольців, стався з Лідою Шепель.
Ліді було доручено відправити підшефній комсомольській організації в колгосп бібліотечку. Десятикласники з великою любов’ю добирали до цієї бібліотеки книжки, купували в книгарнях, приносили з власних бібліотек.
Шепель повинна була по телефону умовитися з комсомольцями, щоб з колгоспу надіслали по книжки машину, або відправити бібліотечку поштою.
Але з’ясувалося, що книжки вже більше тижня спокійнісінько лежать у Шепель.
Віктор Перегуда знайшов Ліду на великій перерві в буфеті. Вона пила чай. Віктор підсів до її столика.
— Мені не хотілося б псувати тобі апетит,— сказав він,— але мушу тебе спитати: чому ти досі не відправила книжок у колгосп?
Шепель зміряла його поглядом з голови до ніг і, спокійно жуючи бутерброд, відповіла:
— Мені було ніколи цим займатись.
— Ніколи? Та ти знаєш, що комсомольці відкривають у колгоспі свій клуб для молоді, вони чекають цих книжок!
Шепель знизала плечима: