Золота медаль
Шрифт:
— Що за дивний у них пароксизм книголюбства!
— Та ти хто? — обурився Віктор.— Комсомолка ти чи хто?
— Я?
Ліда встала, холоднокровно відсунула порожній стакан, змела крихти з скатертини на блюдце і заявила:
— Я... Мені ніколи було!
Ось про цей випадок і розповів Юрій Юрійович на засіданні партбюро. Він не міг мовчати. Він повинен був почути пораду від товаришів-комуністів. Учитель відчув болісну тривогу за долю учениці, яка незабаром востаннє переступить шкільний поріг.
Знав, що почує не тільки пораду. Напевне, прозвучать на засіданні справедливі слова осуду його, як комуніста, класного керівника, в якого в класі є така комсомолка. Він вважав би себе винним більше за всіх, коли б і Ліду Шепель, і Мечика Гайдая школа «випустила» в життя такими, якими вони є зараз. Ні, це була б жорстока поразка в житті самого Юрія Юрійовича, і він не міг цього припустити навіть у думках.
Юрій Юрійович не помилився. Говорили на засіданні не тільки про Шепель, а й про Варю Лукашевич, про Гайдая. Та, мабуть, найбільше — про нього, класного керівника. Справді, критикували його суворо.
І від того, що всі члени бюро так близько прийняли до серця вчинок Ліди Шепель, і навіть від того, що гостро критикували його, секретаря парторганізації, Юрій Юрійович відчув, як зникла його тривога, спокійна впевненість знову повернулась до нього. Він ще раз переконався, що доля кожного учня хвилює не тільки його, а й увесь учительський колектив.
Здається, нічого нового не було в тому, що ухвалило бюро: комсомольці десятого класу повинні обговорити на відкритих зборах вчинок Шепель. Але за цією ухвалою Юрій Юрійович бачив значно більше. Він розумів: комсомольські збори треба скерувати так, щоб на них мова йшла не лише про окремий вчинок, а про поведінку Ліди Шепель взагалі, про її характер, про її життя. Це має бути товариська пристрасна розмова з дівчиною. А чи буде вона такою, залежатиме від того, як цю розмову організувати. І звідси випливало, що насамперед йому, Юрію Юрійовичу, треба було негайно ж допомогти комсомольцям як слід підготуватися до цих зборів.
Проте досвідчений учитель відчував — не все сказано про Шепель. Йому хотілося звіритись товаришам у тому, що він передумав, коли збирався на це засідання партбюро, хотілось дістати їхнє схвалення.
— Я думаю, цього ще не досить — засудити вчинок дівчини,— сказав він.— Ми повинні водночас взяти ученицю під лікоть. Як саме? Я міркував над цим. Треба спробувати старий засіб — доручити їй якусь серйозну, саме серйозну справу, щоб дівчина зразу відчула відповідальність перед класом. Хай відчує, що жила «воблою», але це — в минулому, а зараз вона потрібна, дуже потрібна колективу...
Ці останні слова, видимо, найдужче припали до серця вчителеві малювання Якову Тихоновичу. Ще не дослухавши до кінця, він схвально закивав головою і вдав, що аплодує. Після засідання він швидко підійшов до Юрія Юрійовича:
— Дозвольте міцно-міцно потиснути вашу руку!
— От і не знаю, за віщо такий вияв доброзичливості...
— За одне ваше речення. Ви сказали, що ученицю треба взяти під лікоть, підтримати її. Ось за це, Юрію Юрійовичу. Засудити — це легко, а допомогти — значно важче. А може, ми й помилились? Може, й зборів не треба? Просто відчитати б — та й годі. Невже не допомогло б?
— Ні, напевне не допомогло б!
Юрій Юрійович уважно глянув на Якова Тихоновича й додав:
— Хотілося б подивитись, як ви малюєте. Знаєте, самий процес, коли ви водите рукою. Так і здається, що — ніжно-ніжно, і все рожевою фарбою. А ви спробуйте різкими лініями, такими, знаєте, мужніми, сміливими...
Юля Жукова обмірковувала, як провести завтрашні збори. Вона ніколи не перевантажувала порядку денного і порадила Віктору поставити завтра теж не більше двох питань.
Питання були серйозні, і перше з них — про Ліду Шепель.
Власне кажучи, про Шепель давно вже слід було б серйозно поговорити на зборах, а то й на комітеті. Проте здавалось, що досі Ліда не подавала для такої розмови ніякого конкретного приводу.
Правда, її однокласникам впадало в очі, що Шепель жила в якомусь дивному, вузькому колі інтересів. Недарма її нишком, поза очі, називали «воблою», а в стінгазеті не раз з’являлись на неї ущипливі карикатури.
За останній час у Шепель з’явилась двійка з української літератури. Та навіть більше ніж сама двійка, клас занепокоїли обставини, за яких її було одержано. А історія з книжками для підшефної комсомольської організації обурила всіх комсомольців.
Юля намагається пригадати, якою була Шепель у минулому році. Уява малює тонку високу дівчину в окулярах. Коли, бувало, хтось попросить у неї складного ножика або олівця, вона спочатку скаже: «Якщо ти учениця, то повинна мати своє письмове приладдя», але олівця все-таки дасть. Правда, це — огризок, маленький утинок, його й тримала Ліда передбачливо на той випадок, якщо хтось попросить. Не давати ж, мовляв, свого олівця, яким пишеш сама!
Але й давши олівця чи ножика, Шепель тричі підійде потім до подружки:
— Ну що, потрібний тобі ще олівець? Гляди ж, не посій!
Колись вона загубила нове перо і облазила навколішках усю підлогу в класі, доки знайшла його.
Подруги говорили їй:
— Ти — скупа, як Плюшкін!
— Я не скупа, а просто акуратна й бережлива,— відповідала Шепель.— Плюшкін збирав іржаві гвіздки на дорозі, а я ж цього не роблю.
Вона це говорила цілком серйозно, не помічаючи в своїх словах злої іронії на власну особу.
А втім, подруг у Ліди не було з тієї причини, що нікого не захоплювала перспектива дружби з нею.
Ніхто не бачив Шепель ні на лижах, ні на коньках. Коли в дев’ятому класі всі захоплювались волейболом, Ліда єдина не була у волейбольній команді. Якщо в її присутності заходила суперечка або просто розмова про якусь книжку, Шепель питала:
— А в класі ми будемо її проходити?
Юля пригадала, як одного разу (це було в дев’ятому класі) Юрій Юрійович сказав на засіданні комсомольського комітету:
— Зверніть увагу на Шепель. Лікуйте її.
А що ж вони, комсомольці, чи вилікували свою товаришку?