Золота медаль
Шрифт:
Жуковій гірко й боляче думати про це.
Як сьогодні сказав їй Юрій Юрійович: «Це ж справа вашого комсомольського серця». Немов і звичайні слова, а сказав їх так хороше, проникливо...
Після уроків він допоміг Віктору Перегуді і Жуковій накреслити «головну лінію» завтрашніх зборів. Юрій Юрійович так і висловився: «головну лінію». Вони довго сиділи втрьох і розмовляли про Шепель, про її характер і про те, яке б дати їй громадське доручення. Воно мусить бути таке, щоб підняло Ліду у власних очах і водночас зацікавило її саму. Не може ж такого бути, щоб її ніщо не цікавило!
— І, знаєте, щоб не суд, не допит,— говорив Юрій Юрійович,— а побільше серця... А то бувають у нас, на жаль, казенні збори... Шепель потрібні гнівні, пристрасні слова, щоб збагнула, що це — гнів її товаришів, а не казенна проробка...
Жукова відчувала — і в голосі, і в словах класного керівника було стільки глибокої турботи й піклування про Шепель, про її майбутнє! І учениця мимохіть подумала, що Юрій Юрійович не тільки класний керівник і вчитель,— ні, він насамперед — комуніст, і не лише він, а вся партійна організація школи вчить її, Юлю Жукову, як указати Ліді Шепель правильну стежку.
«Чи по-справжньому ж ми, комсомольці, допомагаємо комуністам? Чи живе в нас ця радісна гордість, що ти — комсомолець?» — запитувала себе Жукова.
Так, живе. Вона — в серці, в думках, у ділах, у мріях...
Згадалась вечірка у Марійки Поліщук. «Як мені хочеться стати справжньою революціонеркою!» — звучать у голові Жукової її власні слова, і вона червоніє так, що відчуває, як зайнялись вуха. «Як далеко тобі до борця, якщо ти не зуміла досі перевиховати однокласницю, з якою ти перебуваєш у Ленінській Комуністичній Спілці Молоді!»
В Юлиному характері була риса — перебільшувати в сто крат свої помилки чи невдачі і применшувати успіхи своєї роботи. Отож і тепер історія з Шепель заступила перед Юлею велику роботу, яку провадили комсомольці в школі. Дівчині здавалося, що зроблено неприпустимо мало, і в цьому насамперед винна вона, секретар комітету.
Було вже за північ. За вікнами кімнати стихла гомінка вдень вулиця. Тільки зрідка проходили трамваї і скреготіли на повороті. Мати й школярі-брати давно спали, батька не було: він працював на нічній зміні.
Юля дуже любила нічні години, коли припиняється денна метушня і в тиші, біля заспокійливого світла настільної лампи, так хороше думається, і приходять такі солодкі мрії...
Недавно її обрали членом бюро райкому комсомолу. Це дуже схвилювало Юлю й обрадувало. Вона виросла у власних очах. Це була і висока честь, і довір’я, і нові відповідальні обов’язки.
Затишно. Хороше помріяти в такий пізній час.
Та сьогодні Юлі не до мрій. Треба обміркувати, що вона скаже завтра Шепель на зборах.
Батько Ліди Шепель замолоду візникував. Складаючи копійку до копійки, гривеник до гривеника, живучи на одному квасі й хлібі, він згодом зібрав грошенят і відкрив власну біржу.
Працювало в нього спочатку півдесятка візників, та справи, як видно, швидко пішли вгору, і за три роки Сидір Маркович Шепель спромігся вже збудувати собі будинок. Одну половину здавав у найми, у другій жив сам із сім’єю.
Савраска, на якій Сидір Шепель починав свою кар’єру, благополучно постаріла, нижня губа в неї одвисла й теліпалась, як відірвана підошва, але конячина користувалась у свого господаря неабиякою шаною. Її було звільнено від важкої роботи, вона справно одержувала корм аж до самої своєї смерті. Був навіть у старого Шепеля намір зробити з її шкіри чучело в подяку за вірну службу, та жадність перемогла, і шкіра пішла на чоботи.
Після революції Сидір Маркович служив швейцаром у готелі. Старик був крутого норову, в дугу гнув дружину, і в домі було заведено непорушне правило: вранці і ввечері дочка мусила цілувати батькові руку.
Любив старий розповідати дочці, як він «вибився в люди», а «був же ванько», якого безкарно можна було бити по шиї й штовхати межи плечі.
— А все зробила копієчка-мати,— резюмував батько.— Вчися, Лідо, шанувати копійку, вона тобі — перший друг у житті.
Старий любив шукати «кращого місця». З одного міста він переїздив до іншого, а Ліда мусила серед учбового року залишати свій клас і в новому місті вступати в іншу школу.
— Подружок не заводь, Лідко,— повчав батько.— Подружка така: дай їй списати, в кіно поведи, карбованця позич на сніданок. Ти подалі від них. Та й кіно ні до чого. Ти все — в книжку, в науку, щоб у люди вийти швидше, шоб жалування кругленьке, та ще й приробіточок десь на стороні. Ось тоді тобі й кіно й розкіно! А зараз пам’ятай, що батько твій — швейцар, а мати — кур’єрша. У люди швидше пнися!
Старий Шепель помер, коли Ліда була в дев'ятому класі. Тепер вона жила вдвох з матір’ю.
І не про саму Ліду мусила подумати Жукова. Вона вирішила, що на зборах обов’язково повинна бути й Варя Лукашевич. Хоч Варя й не комсомолка, але хотілося, щоб вона зрозуміла, як турбується про її долю вся школа.
Та й не тільки треба було поговорити з нею, але й залучити до громадської роботи, доручити дівчині якусь справу.
Ось тоді й зрозуміла Юля, чому Юрій Юрійович вважав, що новина про гарний голос у Лукашевич — найважливіша.
Жукова заспокоїлась лише після того, як продумала хід завтрашніх зборів. Звісно, вона знала з власного досвіду, що тут не складеш певного плану, під час зборів завжди трапляться якісь зміни, але вона, як керівник комітету, повинна була твердо пам’ятати мету зборів.
Подумала про Віктора: «І він зараз, мабуть, сидить і обмірковує те саме, що й я!» Навмисне умовилася з ним, що кожний з них продумає окремо, як провести збори, а завтра вже порадяться про це вдвох. І ще вирішила — обов’язково запропонує прийти завтра на збори всім членам комітету.
Наступного дня Жукова покликала Лукашевич у комсомольську кімнату, замкнулася з нею, обняла за плечі.
— Розказуй, Варю!
І Варя розповіла, як вона заявила своєму Жоржу, що вирішила не кидати школи.