Золота медаль
Шрифт:
До вечора втішалась ним Ліда, а ввечері прийшов батько, побачив пуцьверінка й розсердився.
— Нащо воно? Яка з нього користь? Ану, викинь зараз же цю гидоту!
Він схопив галченя двома пальцями і викинув його у відчинену кватирку.
Обливаючись слізьми, Ліда знайшла його за вікном. Воно було ще тепле, але вже не дихало. Дівчинка стояла навколішках, на долоні в неї лежало мертве пташеня. Незабаром з нього зникло останнє тепло, воно скоцюрбилось, посиніло; Ліда з огидою кинула його, витерла об фартушок руки і пожалкувала за срібними
І тепер, при згадці про цей випадок, Шепель стало шкода тієї маленької дівчинки. Як дивно, що її ніколи вже не буде! Замість дівчинки йде вона, Ліда Шепель, учениця десятого класу, йде мимо довгого скверу, такого схожого на той сквер, де колись вона зустріла хлопчину з галченям, і сніг падає, падає, падає на розлогі липи...
Хтось наздогнав Ліду, вона почула поряд кроки.
— Ви, Юрію Юрійовичу?
— Який тихий, хороший снігопад! — сказав учитель.
Він помовчав, прокашлявся й промовив:
— Мені, Лідо, сподобалось, як ви сьогодні сказали. Признаюсь, навіть не чекав від вас таких щирих і мужніх слів. Я вірю, що це не тільки слова. Правда ж? Ну, от. Я не помилився у вас.
Вчитель пройшов з нею до рогу вулиці й зупинився.
— Пробачте, мені ліворуч. Дайте вашу руку. До побачення, Лідо! Бажаю вам успіхів.
Він пішов, а Шепель стояла, мов скам’яніла. Її приголомшило, що Юрій Юрійович потиснув їй руку після всього, що говорилось на зборах. Отже, йому не було противно заговорити з нею, йому навіть сподобався її виступ. І це після всього, після всього, коли її так нещадно критикували, коли всім стало ясно, яка вона є, як її ніхто не любить у класі... Ніхто не любить!..
Ліда повільно пішла сквером. Ішла й нічого не бачила перед собою, сніг набивався в калоші. В найдальшому кутку зупинилась. Пухнастою ковдрою застелено самотню лавку. Ліда нахилилась, змела рукавичкою сніг з краю лавки і сіла.
Вдалині гриміло радіо. Забриніли струни бандури, сильний чоловічий голос злетів угору, його підхопили інші голоси, полинула пісня.
В цей пізній час у сквері було порожньо. Ліда Шепель сиділа сама з своїми думками. Їй треба було подумати про щось дуже важливе, та воно відпливало кудись у туман. У неї з’явилось дивне почуття роздвоєння, наче справжня, жива Ліда стежить за іншою, химерною Лідою, яка чомусь сидить пізнього вечора, під снігопадом, на одинокій лавці в далекому закутку скверу.
Шепель озирнулась і хотіла встати, але всією істотою оволодів такий безтурботний спокій і затишок, що не хотілося робити жодного руху. Після напруження, після буйного льоту думок цей спокій здавався дівчині таким відрадним і бажаним. Тільки одна-єдина думка билася в свідомості важким крилом: «Чи зумію ж я? Чи зможу зробити з себе іншу Ліду Шепель?»
А сніг падав, падав, падав...
Віктор провів Юлю до будинку, де вона жила.
Вже прощаючись, вона раптом пригадала:
— Слухай, Вітю, я давно тебе хотіла спитати. Пам’ятаєш,
— Ну? — насторожено обізвався Віктор.— Розповідав...
— Ти чомусь тоді не висловився до кінця, чогось не договорив. Так мені принаймні здалося. Ти ще сказав, що в тебе є якась своя думка. Пам’ятаєш — про інститут.
Юлина рука лежала на широкій Вікторовій долоні, і дівчина відчула, як пригнулась ця долоня.
— Юлю,— відповів хвилюючись Віктор.— Давай домовимось: не питай мене ніколи про мою майбутню професію, про інститут... Гаразд? У мене є причини... Розумієш, я зараз не хочу тобі всього казати, бо мені ще й самому не все ясно. Але потім я сам тобі все розкажу.
Юля знизала плечима:
— Як хочеш. Хоч це й образливо — ти ховаєшся від мене з якимись думками. Дружба — так дружба! Не розумію, які там у тебе причини. А мені прикро...
— Юлю, слово даю, що нічого від тебе не приховую. Але зараз не можу сказати. Навіщо тебе тривожити, коли я ще й сам не знаю.
— Тривожити? Щось серйозне?
— В тому й справа, що, може — не зовсім серйозне. Згодом я сам розкажу.
— Ну, гаразд,— зітхнула Юля.— Я тобі вірю...
15
Немало вечорів просиділа Ніна Коробейник, працюючи над своїм оповіданням. Після порад Юрія Юрійовича вона переробила його: дія тепер відбувалася в п’ятому класі. Але виявилось, що не можна механічно змінити в оповіданні героїв. Адже школярі п’ятого класу були зовсім іншими, ніж десятикласники. Вони й розмовляли інакше, і мислення та їхні школярські вчинки були ні в чому не схожі на думки та мрії десятикласників.
Отож довелось образи школярів опрацьовувати з самого початку.
Ніна тепер з радістю ходила до своїх піонерів. Перед нею були живі герої майбутнього твору. Їй здавалось, що треба було тільки описати якогось п'ятикласника, хоча б і Миколу Сухопару, і потрібний образ готовий.
Вона так і зробила, сумлінно зафіксувавши всю Миколину поведінку.
Зайшло вже далеко за північ, коли Ніна закінчила оповідання. Вранці вона перечитала його і жахнулася: ніякого Миколи Сухопари в оповіданні не було. Замість живого, пустотливого хлопчини по сторінках рукопису гуляв якийсь школярик, зроблений із фанери — без думок і почувань, з кляксою замість серця.
Ніна не вірила власним очам. Невже це вона написала вчора оці сторінки?
Це був страшний удар. Дівчина поклала собі на голову подушку й довго плакала злими сльозами. «Бездарність! Яке ти маєш право віднімати в самої себе час на писання нікому не потрібних дурниць?»
Може, вона помиляється, може, вона занадто вимоглива до себе або не розуміє, що погано і що гарно?
Дати зошит Юрієві Юрійовичу? Нізащо! Хай вона вже марнує свій власний час. Прочитати Юлі, Марійці? Звісно, їм. Вони щиро скажуть свою думку. Якщо погано — не глузуватимуть, якщо вдало — похвалять...