Золота медаль
Шрифт:
Тоді Коробейник вирішила, що її п’ятірки залишаться з нею, що й школу вона закінчить напевне з золотою медаллю, а от як буде з Марійкою — ще невідомо. Хтозна, чи допоможуть їй цьогорічні п’ятірки, коли в попередніх класах вона йшла здебільшого на трійках. Випускний екзамен усе покаже.
Про золоту медаль Ніна мріяла пристрасно, але нікому про це не звірялась. Була в неї таємна думка, що одержить вона медаль одна-єдина на весь клас, а це ж яка честь, який успіх, яка нагорода!
Не можна сказати, щоб Ніна
А як недбало можна буде хвалитись у розмовах: «У такому-то році я єдина закінчила N-ську школу з золотою медаллю!..»
Та було б невірно думати, що Коробейник училася заради нагороди чи п’ятірок, як Ліда Шепель. У Ніни були на першому місці знання, вона з глибокою повагою ставилась до вчених, письменників, по-школярському вирізувала з газет їхні портрети і якийсь час думала, що найбільші вчені — автори підручників. Велике було її розчарування, коли хтось пояснив, що це не завжди так.
Була дванадцята година ночі. Ніна сиділа за уроками. Кілька разів у кабінет батька заходила мати й розмовляла з кимсь по телефону. Ніна знала, що мати дзвонить на завод — тата не було вдома другий день, він закінчував спішну роботу.
Несподівано згадалась Марійка. Як часто приходила вона сюди, в цю кімнату, які тут були суперечки, які гарячі розмови! Спало на думку, що це ж сама вона, Ніна, відштовхнула свою подругу. Марійка, напевне, відчула холодок, яким почало дихати до неї серце Ніни.
Коробейник картала себе за те, що змінила своє ставлення до подруги. Хіба Марійка в чомусь винна? Може, в тому, що виходить на перше місце серед відмінників? Як було б добре, коли б зникло це каламутне почуття, щоб ясними очима можна було дивитись подрузі в обличчя, радіти її успіхам, допомагати їй!
Нарешті приїхав батько. Він незграбно протиснувся в кімнату, взяв доччину голову в долоні, поцілував.
— Зблідла, Ніно, зблідла! Наука важко дається? Чи, може, не дають спокою лаври видатних романістів?
За пізньою вечерею Ніна спитала:
— Тату, що це за почуття — заздрість? Ти коли-небудь заздрив?
Роман Гарасимович поклав ніж і виделку.
— Ого-го, не раз! Чудесне почуття!
— Ні, ти, будь ласка, серйозно.
— Абсолютно серйозно, до сотої долі міліметра. А що, хіба я не жива людина? І зараз заздрю декому з своїх товаришів по роботі.
— Чому ж, тату, це — чудове почуття?
— Натхнення дає, запал. Чим я, мовляв, гірший від товариша Енського? Ну, і працюєш так, що за місяць-другий, глянь, уже не тільки наздогнав товариша Енського, а й перегнав!
Ніна глянула на батька великими задумливими очима.
— А я, коли заздрю, мучусь. Хвилинами просто ненавиджу свою подругу. І свідомість того, що в мені каменем сидить це почуття, ще більше пригнічує.
— Ну, це зовсім інше,—сказав Роман Гарасимович.— Мавпяче почуття. Рудимент. Заздрість повинна переходити в змагання, це — по-нашому, по-більшовицькому. Але не страшно. Викрути себе, як мокру хустку, і все. Доки не залишиться в серці жодної краплини такого свинства.
Ніна бачила — батько став задумливий і похмурий, його, мабуть, неприємно вразили її слова.
Замислилась і Ніна. Справді, звідки в неї з’явилось це почуття? Невже в неї таке дрібне й підле...— так, так — підле серце?
А може, в усьому винна Марійка?
Ця думка була, як настирливий комар, від якого відмахуються, а він знову й знову дзижчить над вухом. Минали дні, і згодом Ніна справді запевнила себе, що Марійка — просто вискочка й підлабуза, і що в ній досі всі помилялись. Лишився в Ніни ще якийсь куточок серця, який протестував проти цієї «ухвали», та на нього можна було не звертати уваги.
Якось у неділю прийшла Юля Жукова. Ніна зраділа їй, але Жукова була чимсь стурбована.
— Що в тебе з Марійкою? — спитала вона.— Ви глек розбили, чи що?
Ніна знизала плечима:
— Звідки я знаю? Який глек ти маєш на увазі?
— Не хитруй,— суворо сказала Юля.— Розкажи мені про все щиро, як подрузі.
Щось приховати від Жукової, бути з нею нещирою — справа марна. Про це добре знали її подруги. Та й не можна було сказати неправду, коли тобі просто в душу зазирають такі ясні і водночас суворі Юлині очі.
— І не думаю хитрувати,— промовила Ніна.— Але скажи, хіба ти ніколи не розчаровувалась у людях?
— Ти хочеш сказати, що розчарувалась у Марійці?
— А невже ти й досі нею захоплюєшся? Бачиш, Юлю, я все проаналізувала, всі її риси характеру...
— А свої власні?
— Не розумію! Ти, Юлю, наче прокурор. Облишмо це. Я тобі все, як є, розповім. Хіба тебе не вразило, приміром, що Марійка на сімейну вечірку запросила свого класного керівника? Я на місці Юрія Юрійовича не пішла б!
Жукова здивовано підняла брови.
— Не пішла б! — уперто повторила Ніна.— Невже ти нічого не розумієш?
— Що? Що саме?
— І справді не розумієш? Та це ж звичайнісіньке підлабузництво! Диву даюсь, як вона не запросила ще й директора школи.
Юля голосно засміялась.
— Ти чого? — спитала Ніна.
— З твого аналізу сміюся! Проаналізувала риси характеру! Здорово! Знаєш, це і смішно, і обурює. Обурює, Ніно! Те, що ти мені сказала. Марійка і... підлабузництво! Ні, це треба вміти!